Необтяжлива робота полягала у тому, аби дзвонити на Сахалін, в Якутію та республіку Саха і втуляти на продаж рекламний непотріб. «Стерлінг Паблікейшнз» займався формуванням і видавництвом товстого рекламного журналу, на кшталт телефонного довідника «Жовті сторінки». Від тих, хто бажав (під легким тиском працівників телесейлу) вписати своє підприємство до каталогу, вимагалося переслати факсом підписану, завірену печаткою угоду на проплату сторінки, а це – 1000 фунтів. Якщо робітник офісу вмовляв керівника підприємства взяти собі сторінку, то отримував п’ятнадцять відсотків, тобто з кожної угоди – сто п’ятдесят фунтів. Розкрутити скупих і підозрілих російських директорів-товстосумів на таку сумнівну аферу вдавалося далеко не кожному. Людочка стала свідком того, як виходив із себе грузин Коте. Запальний хлопець мало не верещав у слухавку, вкотре пояснюючи, що це за часопис, для чого існує і взагалі, який зиск із такої публікації матиме замовник.
– Про вас знатимуть на Заході. Розумієте? Про вас знатимуть… А це інвестиції, – з останніх сил тримався Коте й шкірив гримаси, відвертаючись від слухавки в бік Людочки. За сусідніми столами робилися ставки на те, хто отримає перемогу – грузин чи його опонент. Котик, як його називали колеги, довго слухав, що йому тарабанила рурка, тоді почав червоніти, вкриватися гусячою шкірою. Врешті вигукував, але так, аби його слова не дійшли до столу Бєзгіна на іншому боці офісу: – Сам пішов, мудак кацапський! – Півторагодинна розмова завершувалася повною поразкою працівника «Стерлінг Паблікейшинз». – Злетіло, бляха-муха, півтори сотні паундів через якогось довбодзьоба. Півзміни на нього витратив, – далі, використовуючи суто грузинську лексику, невпинно бубонів аж до наступного дзвінка.
Людочка бачила, як Бєзгін посміхається про себе, як інші колеги віддають один одному дрібні гроші. «Вірогідно, ті, що віддають, були впевнені, що Коте переможе», – резюмувала новенька. За цю ніч їй не вдалося нікуди подзвонити. Підготувала базу потенційних клієнтів, користуючись телефонною книгою, запопадливо розвісила підказки у форматі А-4 на перегородці, яка відділяла її робоче місце від сусідніх, підкреслила жовтим маркером найцікавіші тези, виписала потрібні телефони й назви підприємств. Завтра мала розпочати телефонний штурм. Перша безсонна ніч далася взнаки, Люда ледве дотягла до світанку. О шостій робітників випускали з офісу. Щоправда, дехто йшов і серед ночі. Це ті, хто мав власне авто. Людочка не знала цього і близько третьої, побачивши, що двоє готуються відчалювати, звернулася до начальника:
– Можна й мені йти? Сьогодні я вже нічого не зроблю.
– Ти на авто? – запитав, почув негативну відповідь і продовжив: – Куди йти, курочко? Знаєш, скільки в цьому районі маніяків? Сиди вже. Можеш піти на кушетку, полежати, – вказав напрямок.
Люся не скористалася лежаком, бо потрапила до гурту, в якому обмінювалися розповідями. Двоє молодих чоловіків та одна дівчина курили й, прислухаючись час від часу, чи не кличе начальник, вели розмову.
– … такий дебіл, – Люся, підійшовши до трійці, почула останні слова дівчини, яка, не звертаючи уваги на нову слухачку, продовжувала, глибоко затягуючись. – Я на Падінгтоні в метро лише глипнула на нього раз. А воно, падло, до мене причепилося… Йде і йде слідом. Коли вже забрела у наш провулок, ні, думаю, треба дьору давати… Ніч надворі… Аби ви бачили, як я бігла до офісу, мало підбори не повідкидала… Лондон кишить маніяками… Я вам кажу, – дівчина побачила, що Люся знітилася, й підбадьорила її: – Не соромся, сідай.
Про що йшлося далі, Люда не з’ясовувала, сиділа й слухала, як ллється мова, аби не заснути… аж до гудіння в голові.
– Я йду! Женька грається! Ти не спи! – віддав розпорядження Микола, коли вранці втомлена дружина увійшла до квартири. Повіки в неї злипалися.
– Мама, мама, я не йду до дурного Марка, – радісно повідомила дівчинка.
– Ми будемо вдома, – Людочка поцілувала донечку. – Йди, малюй. Я приготую сніданок. Ти їв? – звернулася до чоловіка.
– Поїм у коледжі. Не встигаю… – За ним зачинилися вхідні двері.
Люся влила в себе півлітра густої кави, нагодувала Женю яєчнею та вклалася на ліжечко в дитячій кімнаті.
– Матусю, ти спи. А я гратимуся. Не турбуйся: якщо я засумую, то ввімкну телевізор, – по-дорослому промовило дитинча, погладило матусю, поцілувало й турботливо накрило ковдрою. Людочка намагалася провести психоаналіз її поведінки, але не встигла, бо закрила очі.