Спала недовго, та на диво відмінно відпочила. Прокинувшись, гайнула з Женею до найближчого парку. Люся бігала й стрибала, наче сама була дитиною, Женечка верещала від задоволення. Її мама жвава й весела, на відміну від інших матусь та нянь, які з-під насуплених брів спостерігали за надто емоційними іграми дурнуватої іноземки. Женя в запалі використала українські слова, сказала: «Я лав тебе, мамі», – й це прозвучало напрочуд зворушливо, так, що Людочка не тямила себе від щастя.
На роботі усе складалося пречудово. За два тижні Люсі вдалося заробити чималу суму – тисячу п’ятсот фунтів. Вона винайшла свій «прибамбас», як його називали в офісі, а саме взяла собі псевдонім… Дуглас!
Коли вперше зателефонувала до трубопрокатного заводу десь у Якутії, почала, трохи збиваючись, пропонувати послуги «Стерлінг Паблікейшнз». У Сибіру довго слухали, а коли Жужа, впевнившись, що нічого не вийде, замовкла, запитали:
– У вас дивний акцент. Ви не росіянка?
Авжеж, вона не росіянка. Вона українка. Звідси й акцент. Людочка відповіла, не розуміючи, звідки береться ця історія:
– Мої батьки були росіянами. А я народилася вже тут. Моє прізвище, – мить подумала, тоді згадала улюбленого актора Майкла Дугласа й продовжила: – Моє прізвище Дуглас. Люсі Дуглас.
– Ого! Дуже приємно, – донеслося з Якутії. – Розкажіть, як вам там живеться.
Почала розповідати щойно вигадані легенди, але так правдиво, що колеги з офісу, включно з директором, затамувавши подих, слухали. Наприкінці розповіді почула:
– Добре, висилайте свою угоду. Підпишу.
Застрибала біля факсу, коли отримала підписаний та освячений печаткою документ, аж на дві сторінки, тобто на суму в дві тисячі фунтів.
«Триста є. Лише за годину розмови!» – думала й здригалася всім тілом від радості.
– Ось так потрібно працювати! – оголосив Бєзгін перед колективом. – Дівчина в нас другий день, тобто ніч, а вже угода на дві сторінки, – смачно чоломкнув Людочку в лоба. – Потрібно вміти викликати довіру, аби в Раші не почали думати, що їх ошукують. Я вам, довбням, про це уже скільки разів говорив? – і звертаючись до Люсі: – Гроші отримаєш днів через п’ять.
Жінка примудрилася обігнати у соцзмаганні усіх колег. Одного дня до «рашиків» завітав начальник Бєзгіна, англієць зі скошеною щелепою, який вручив Людочці, на додачу до вже отриманої зарплатні, премію у розмірі п’ятдесяти фунтів і міцно потис руку.
– Досвід роботи, – говорив до Анатолія Івановича, йдучи з офісу. – Я вам наголошую завжди, беріть людей із досвідом роботи.
Така неприродна ідилія мала колись закінчитися. Люда знала про це, як ніхто інший. У неї не було дозволу на роботу, тож вона могла підвести містера Бєзгіна, якщо сюди раптом завітають представники «Хоум Офісу» – державної організації, яка слідкує за дотриманням правил щодо осіб без дозволів на роботу, проживання тощо. «Хоум Офіс» опікувався нелегалами різного штибу. Точніше, нишпорив за ними. Про це розказали Людочці її колеги. Та й від власного чоловіка вона багато чого наслухалася про цю організацію. Працівники «Хоум Офісу» не гребували нічим, аби довести, що якась людина нелегал або що якийсь шлюб фіктивний. Так, неодноразово Микола переповідав історії про те, як представники «Хоум Офісу» без будь-яких дозволів залазили по ночах у домівки до тих родин, які підозрювалися в укладанні фіктивного шлюбу. Швиденько фотографували чоловіка й дружину, які не сплять у одному ліжку, чим намагалися довести, що шлюб не є законним. «Хоум Офіс» – установа, яка діяла за допомогою батога та тістечка. З одного боку, завжди вислідковувала-винюхувала-підозрювала, з іншого, надавала помешкання, гроші, медичну допомогу…
– «Хоум Офіс»!!! – нервово сповістив охоронець «Стерлінг Паблікейшинз», що заскочив до російського підрозділу о четвертій ранку. – Поки що на першому, – додав і побіг геть.
– Хто?! – запитав Бєзгін у підлеглих, обводячи усіх поглядом.
Люди мовчали.
– Що «хто»? – пошепки звернулася Люся до Коте.
– Хто без дозволів на роботу, – пояснив той.
Люся, опустивши голову, мов першокласник, що отримав двійку, підійшла до Бєзгіна.
– Я так і знав. Давай, дівчинко, швидше за мною. Бери свої речі.
Повів Люсю темним шлангом-коридором до занедбаної підсобки.
– Я зачиню ззовні. Сиди, як миша.
Попри те, що замкнена українка знаходилася досить далеко від свого робочого місця, чула, як там ходять люди, щось питають, потім вслухалася в кроки, що лунають зовсім поруч.
– Що тут? – прогугнявіли з того боку дверей чистісінькою англійською.