– Котра година? – запитав спросоння Микола й хтиво схопив її за трусики.
– Шоста! – швидко вивільнилася. – Спи, ще рано, – аби заспокоїти його, зібрала всю свою ніжність, яка була наготована для дочки, й поцілувала чоловіка.
Заварила міцнющу каву, взулася в теплі чуні, закуталася в картату дитячу ковдру, що її зазвичай стелили на підлогу, аби Женя гралася, й заглибилась у планування.
– Мені треба сходити на роботу… запитати, чи немає ще грошей, – збрехала Миколі, коли той прокинувся.
– Окей! Але я маю йти на лекції, – він ходив на них, коли хотів. – Женьку заведу до кого-небудь.
Питати, до кого саме, не варто, бо такі справи вирішує хазяїн, до того ж Люся має бути вільна, у неї сьогодні відповідальний день.
Тремтіння в колінах не полишало Жужу ні на хвилину. Йшла вулицями Лондона, самого середмістя, тримала в руці путівник, що його віднайшла на полиці в чоловіка. Її цікавила будівля в районі Холланд Парку. Звіряючись із книжечкою, прямувала до цілі, позначеної хрестиком. У невеличкому затишному провулку зупинилася. Над амбасадою майорів прапор, який викликав несамовите бажання прикладати руку до серця й співати гімн. Несміливо зайшла всередину, де її зустріли усміхнені клерки. Через скляний простінок жінка уривчасто пояснила, чого вона, власне, хоче. Виходило незрозуміло й плутано. Її по кілька разів перепитували, підозрюючи у смертних гріхах.
Через п’ять хвилин розмови обличчя співвітчизників уже не осявалися білозубими усмішками, а перетворилися на зневажливі гримаси, мовляв, іще одна прийшла брехні точити.
– Ми цим не займаємося, – відповів русявий середнього віку приємний на вигляд чоловік у гарній блакитній сорочці.
– Я ж іще не розповіла, – зі сльозами на очах намагалася пояснити, але віконечко зачинилося і клерк зник.
Жінка вмостилася за столик, посередині невеликого холу. Її план розвалився так незграбно на самому злеті. «Ні!» – сказала собі, підбігла до ресепшена й почала грюкати в скло. У цей час до амбасади увійшов афроанглієць, побачивши жінку, присів на стільчик в очікуванні своєї черги.
– Відійди! – стиха буркнув до неї блакитносорочечний, який, почувши, що відчинилися вхідні двері, з’явився на робочому місці. Звертаючись до англійця, привітно покликав його до себе, заглядаючи Люсі через голову.
Той підійшов, щось запитав, отримав бланки й попрямував до столика, аби їх заповнити. Людочка тим часом безплідно домагалася, аби її вислухали. Ніяковість та інтелігентність змінилася нахабністю та цілеспрямованістю.
– Ви мене маєте вислухати, хай вам чорт! – волала, й у голосі чулися металічні нотки.
– Не кричи тут! – стримуючи себе, аби не послати її якнайдалі, синтетично всміхався чолов’яга.
– Я хочу поїхати додому! Розумієте, додому?
– То їдьте. Хто вам не дає? – визвірився працівник посольства. А далі беззвучно щось додав. Людочка прочитала по його губах, що він вилаявся, називаючи її курвою.
– Мені треба забрати з собою дитину, – заговорила швидко, аби той не встиг піти.
– Дитину? – запитав стривожено. – Яку дитину?
– Свою… – Людочку прорвало, й вона лаконічно переказала вимоги.
Клерк, зиркнувши за її спину на відвідувача, попросив жінку трохи почекати, допоки він не відпустить англійця. Той закінчив писанину й привітно подав до віконечка кипу паперів, заінтриговано глянувши на Люду.
Коли жінка залишилася в холі посольства сама, до неї вийшов товстий, в літах, сивий чоловік і попросив докладно розповісти про проблеми. Люда з піднесенням почала описувати митарства, доносити до чужої їй людини душевні переживання, ділитися хворобливою ностальгією.
– Ні! – після довгого обдумування сказав товстун. – Нічого не можемо зробити. – Він перегортав сторінки Люсиного паспорта. – Таких, як ти, у нас… – провів долонею поверх своєї макітри. Людочку різонуло, що він звертається до неї, як до «дівки». – Кожна хоче приїхати, заробити й повернутися за рахунок держави. – Людочка не в’їжджала в суть. – А ти взагалі хочеш іще й дитину протягти.