«Як це протягти? Про що тут йдеться?» – Люся не наважувалася обурюватися вголос.
– До того ж дитина, як ти кажеш, народилася не в Україні? – запитально подивився спідлоба на Людочку. Та ствердно кивнула. – Що ти хочеш? – запитав, наче ляпаса дав. Люся почервоніла. «А й дійсно, чого вона домагається від ситого безпроблемного дядька? Невже він може її зрозуміти?»
– Ти відмовилася від дитини? – скривив рота.
«Як йому пояснити? І чи зрозуміє?» Жужа вимоталася вщент. Єдине, чого їй хотілося, – це зникнути, розчинитися, випаруватися. «Навіщо я сюди прийшла? Що я вимагаю у цього чоловіка? Мені ж ніхто не може допомогти», – з цими думками українка витягла паспорт із пухкеньких рук опецькуватого, сомнамбулічно попленталася до дверей амбасади й вийшла надвір, голосно вдихнувши лондонський смог на повні груди.
– Слава Богу! – мовив із полегшенням товстун. – Діма! – покликав. На його поклик вимайнув молодик у блакитній сорочці. – Начальству ні слова. Зрозумів? Ходять тут, профури. Розбирайся з ними. Не знають вони, бачте, що треба не з порожніми руками пхатися до офіційного закладу. Натякай їм, натякай…
Обидва вищірно засміялися.
– Приходила Любка-лярва? – поцікавився у колеги. – Гроші принесла? – молодий очима показав на шухляду. – От ненавиджу цих проституток, – сказав товстун. – Хоча нам вони потрібні.
Чоловіки знову зареготали. Їхній хижий сміх перервав скрип вхідних дверей. Робітники амбасади миттю повдягали маски неабиякої люб’язності та галантності.
Людочка, вдихнувши повітря, усвідомила, що її план провалився. «З тріском!» – резюмувала, потихеньку віддаляючись від будівлі, увінчаної жовто-блакитним клаптем тканини.
«Вибачте!» – не відразу зрозуміла, що звертаються до неї. Коли побачила знайоме обличчя, здивувалася. Це був той, єдиний, окрім неї, відвідувач українського посольства. Звертався на ламаній російській.
– Я… е-е-е… чув і зрозумів, про що ви там просили, – спинив Люду. – Вам, сподіваюся, не відмовили? – В очах світилася надія.
«О, бідолашний представнику наївного народу, ти сподіваєшся? «Залиш надії кожен, хто сюди заходить» – потрібно було написати на стінах цієї амбасади», – подумала миттєво.
– Відмовили, – сумно зізналася й хотіла йти далі.
Чоловік потемнів, незважаючи на те, що й так був не світлошкірий, схопив Людочку за руку й поволік назад.
Двері рипнули, клерки лубочно всміхалися новим відвідувачам з-за скляної перетинки… Уздрівши, хто зайшов, українські посольські щурі враз перетворилися на продавчинь із зачуханого овочевого магазину доби розвиненого соціалізму. Вони повтягували щоки й скорчили такі пики, на яких читалося: «Товару нема! Нєту!!!»
– Ви повинні вислухати цю жінку й допомогти їй, – гучно мовив чорношкірий.
Молодший клерк спробував щось крякати, але Боб (саме так англієць назвався) з почуттям власної гідності заявив:
– Вимагаю, аби сюди спустився посол.
– Але… – хотів утрутитися товстий.
– Ніяких «але», я британський підданий, прошу, аби сюди спустився посол.
Ті, перезирнувшись, зникли в глибині амбасади.
– Люблю придурків лякати, – усміхаючись, прошепотів Боб.
Люда не надто вірила, що вимоги цього симпатичного молодика будуть виконані, але він був одягнений у такий пречудовий сірий костюм, що чого на світі не бува… І справді, не минуло й десяти хвилин, як перед очі відвідувачів з’явився солідний чоловік. Він, на відміну від тих двох, викликав довіру. Підсів до пари, розпитав уважно, що до чого. Довго слухав, хитав головою, думав, розпитував, але без слинявого зацікавлення, яке відчувалося в його нижчого за рангом колеги, з яким Людочка спілкувалася до цього.
– Добре! – мовив наостанок, ляснувши себе по колінах. Людочка підцибнула, не повірила, що той сказав «добре». Вдивлялася послові в очі, як дворняжка, що її ведуть «на мило», всередині боляче проростали пагони надії, шпигаючи в серце. – Добре! – повторив іще раз. – Посидьте тут декілька хвилин. Паспорт у вас, сподіваюся, є?
– Є! – зіскочила з місця й тремтячими руками почала шукати в торбі документ.
– Гаразд! Почекайте.
Жінка трусилася, її колошматило відчуття, що ось воно, здійснення мрій уже близько-близько. Боб нічого не говорив, лише поблискував зволожнілими очима. Він, як справжній чоловік, волів не афішувати нервування й захоплення, які передавалися йому від Людочки через безмежний космос.
– Я обдумав добре, як його краще зробити, – посол вийшов, виніс папери, які Люся мала заповнити. – Я так розумію, чоловік ваш проти того, аби ви вивозили дитину? – знав відповідь, але очікував почути її від Люсі.