Наступний конверт містив найцікавіші документи. Люся прозріла. Один малесенький папірець сповіщав, що Нік Бабенкофф є батьком-одинаком, що його дружина Бабенкофф Людмила відмовилася від їхньої спільної дочки. «Оце так!» – вигукнула, й засвербіло в грудях. Документ був підписаний дуже схожим на чоловіків почерком, мав печатку, але не скидався на щось офіційне. «Без мене мене й оженили», – Люся неабияк раділа знахідці, яку вона не мала наміру показувати в посольстві, а воліла спалити на жертовному вогнищі. Що й зробила, зацибнувши одним стрибком на кухню й кинувши папір у побутове полум’я, на якому варився суп. Повернулася до «розкопок». Віднайшла незвичне фіолетове свідоцтво про народження.
Останній конверт зберігав у собі три цупкенькі пачечки грошви, перев’язані навхрест гумками. На них Жужа не зазіхала, залишила пакунку цноту. Усе заліпила, як було, припнула комод і погнала до посольства, попередньо нашкрябавши цидулку: «Якщо прийдете раніше, їжте шарлотку. Я на роботу». Пиріг спікся, поки Людочка перебирала папери, тож обіцянку про «смачний обід» жінка виконала.
Друге пришестя Люди на клаптик рідної землі у вигляді ошатного будиночка в середмісті Лондона ознаменувалося новими подіями. Молодий клерк тепер у бузковій сорочці широко усміхався до жінки. Проте, здавалося, хоче її вщипнути якнайболючіше в прямому сенсі цього слова. У нього навіть вказівний і великий пальці на правій руці рефлекторно стискалися при кожному слові.
– Доведеться хвильку почекати, шановна! – щип-щип пальцями.
– Добре, я почекаю, – піднявши підборіддя, що мало символізувати зверхнє ставлення до одноплемінника, вдаючи врівноваженість, протягла Людочка й сіла у крісло.
Люся добре орієнтувалася цієї хвилини, де в неї знаходиться печінка, нирки, серце, сечовий міхур, бо внутрішні органи калатали, коли поодинці, а коли й усі разом, ніби вона вихлебтала щонайменше трилітровий слоїк найміцнішої у світі кави.
До Жужі вийшов не посол, як вона сподівалася, а широченька червонощока жіночка. Такі в совєтській її колишній країні зазвичай працювали завскладами, завбазами та іншими зав. Нажовто фарбована дешевим пергідролем блондинка, з високою зачіскою «а-ля Зикіна», зодягнена була в оксамитову сукню кольору бордо, на шиї нескромно розташувалися три нитки справжніх перлів. Черевики з крокодилячої шкіри мало не рикали на Людочку, сумнівів у тому, що ця шкіра знята зі справжнього крокодила, не виникало. Жінка, на відміну від тих, хто вже спілкувався з Людочкою, представилася, простягнувши рясно всіяну перснями пухкеньку ручку. Манікюр був чудовий.
– Когут Людмила Олегівна.
– Бабенко Людмила Олегівна, – Людочка нервово засміялася, а пані Когут, навпаки, в одну мить стала занадто серйозною. Ввижалося, що вечірня сукня змінилася на військову форму.
– Я зі служби держбезпеки, – додала білявка.
Люся почала пояснювати, що прагне, аби їй допомогли дістатися додому разом із дитиною. Вона, мовляв, сама за все заплатить, у неї є гроші, вона зовсім не намагається поїхати додому за державний кошт, і таке інше, і таке інше. Тітка, відповідальна за безпеку, усе це вислуховувала, дивлячись уважно Людочці на перенісся. Коли та спинилася, виклавши усі аргументи, сказала:
– Мене цікавить не це, – й затихла.
Люся не знала, чи питати: «А що вас цікавить?» – чи чекати, допоки ця неприємна особа розпочне черговий допит, яких у Люсиному молодому віці назбиралося вдосталь. Людмила Олегівна, та, яка при службі, крикнула кудись у глибину приміщення: