– Діма, принесіть кави! – тоді звернулася до Людочки: – Чи вам чаю?
– Чаю, – промовила, ледь стримуючи долонями коліна, які підскакували попри її волю.
– Відставити! – закричала, як на плацу. – Чаю! Мені також.
Ніби й зовсім не минуло часу, як замовлення було виконане.
– Двері зачини. Усе одно ніхто не прийде. А прийдуть, то почекають, – з-під напівопущених повік зиркнула на вдвічі молодшого за себе чоловіка, облизуючи його поглядом.
«Вони коханці», – подумала Люся, хоча зараз її турбували зовсім інші речі.
– Дорогенька… – солодкоголосо звернулася кедебістка до Людочки. – Мене цікавить ваш чоловік.
– А до чого тут він? – не зрозуміла Люся. – Мені було призначено зустріч із послом. З приводу вклеювання фотографії моєї дочки до паспорта та завірення її печаткою посольства… Я додому хочу, – мало не плакала.
– Усе це буде зроблено, не треба так хвилюватися, – жінка скривила нафарбовані губи, ніби побачила дохлу рибу. – Моє відомство має знати про всіх осіб, які… – мить подумала й додала сухо: – Дорогенька, або ти зараз усе-усе розповідаєш про чоловіка, або ти нікуди не їдеш. Дай за дай, – посміхнулася еротично.
«Господи, та розповім я вам усе, нехай горить він пропадом», – подумала і враз озвучила думку.
– От і добре, – Когут склала на товстому животі коротенькі ручки й вмостилася зручніше, аби слухати.
Жужа не знала, з чого починати, тому запитала. Отримала відповідь, що починати потрібно з самого початку, і вчинила, як просили. Особістка нічого не записувала, не рухала головою, ногами чи руками, ніяк не видавала свого ставлення до почутого. Коли оповідь добігла кінця, ніби прокинувшись від сну, плямкнувши ротом, наказала:
– Усе це зараз напишеш. Тоді принесеш мені документи, які стосуються його зв’язків із «Хоум Офісом», копію клопотання про надання статусу біженця й інші, які знайдеш, – недвозначно подивилася на Людочку.
– Та де ж я їх знайду? – хотілося боляче й сильно вдарити цю кобилу.
– А там, де знайшла це, – тицьнула пальцем-сосискою, оздобленим жахливим золотим перснем, у папери, що їх Жужа виклала на стіл в очікуванні посла. – Адже, як я знаю, вчора у тебе цього не було.
«Курва!» – спересердя подумала Люся.
– Відчиняй двері! – заволала й, крекчучи, встала з місця робітниця посольства. Не оглядаючись на Люсю, додала: – Завтра принось потрібне, все буде добре, – схопивши на ходу за руку молодика, що йшов відчиняти двері, голосно наказала: – Забери те, що вона принесла.
Той підбіг до Люди, по-офіціантському загріб папери включно з паспортом і поспішив до дверей. Тоді відчинив їх, багатозначно притримуючи, широким жестом вказав українці, мовляв, гуд бай, виходьте звідси на хрін. Люся вийшла і вже була задумала дзвонити до Боба, але не наважилася турбувати англійця. «Нічого-нічого, пошукаємо ще й це. Нехай вдавляться, гади». Дісталася додому раніше за своїх, хутенько настругала салату, закинула в духовку помиту картоплю, аби спекти її в кожушках. Кортіло почати пошуки потрібних документів, але розуміла, що може завалити всю операцію. Викручувала собі руки подумки, а вони все чухалися, хотіли перевернути в хаті все баняками догори, знайти бодай яку зачіпку, нестися з нею до амбасади та вимінювати цей папір на паспорт.
– Як пахне! – вигукнула Женя, щойно увійшла, кинулася до матері, повідомила, що сумувала за нею, й гайнула до своєї кімнатки.
– Слухай, Ніку! – обережно почала Жужа після вечері, ще не знаючи достеменно, до чого приведе її питання: чи до спалаху гніву, чи до врівноваженої холодності. – А як виглядає подання щодо біженства? Так само, як у Фінляндії? – переймалась, аби чоловік не сполохався.
– Угу! – промугикав, вирячившись у телевізор.
– А в тебе є копія? – запитала й боляче прикусила собі язика, коли відчула крижаний холод, яким її обдало з боку Миколи. Він затих, прислухався до биття її серця. Тоді повільно встав і вийшов із вітальні.
«Боже, що я накоїла? Я його злякала, він щось відчув. Зараз викине мене з дому», – підняла плечі, боронячись.
– Ось! – почула з-за спини. Микола простягав їй аркуш. Вдала незацікавленість, поклала аркуш на столик та пішла на кухню.
– Принесу чаю, – мовила. Стримувала голос, аби той не тремтів так підступно. Помітила в спальні на кілька сантиметрів зсунутий з місця матрац на ліжку. «Ось куди ховає», – резюмувала й заспокоїлася.
Пила чай і навіть не торкнулася документа, Микола тим часом пильно за нею стежив.
– Не хочеш подивитися? – а в очах холодний вогонь.