– А якщо…
– Що якщо?
– Якщо я… – дівчина сміється, їй лоскотно.
– Ти? А якщо ти… – Микола грайливо перекидає Люсю на себе.
– А як завагітнію?
Микола суворішає. Вдаючи ображеного, починає одягатися.
– Що за фантазії? – невдоволено питає.
– Чому ж фантазії?
– Досить. Пішли.
– Давай поговоримо.
– Немає про що.
– Є про що.
– Про що?
– Про те саме.
– Тобто?
– Тобто в мене затримка.
– Невелика – нестрашно…
– Три тижні.
– Йди додому. Я тобі подзвоню.
Люся на якийсь час випустила з уваги графік місячних. Згадала лише вчора, коли її зранку почало нудити. Відразу побігла до дзеркала роздивлятися себе – груди ніби набубнявіли, таке буває й перед критичними днями. Довго вдивлялася у м’язи на животі, шукаючи підтвердження вагітності, думала, що пузо починає рости на другий день. Ні, живіт як живіт, нічого особливого. Вирішила трохи почекати. Та й не дуже вона переймалася, була впевнена, що Микола її не покине. Ну, одружаться, ну, будуть ростити дитину. Люсі ж уже за двадцять. Он, усі подруги заміжні. У Оксанки, яка на рік за неї молодша, хлопчикові два роки, і нічого страшного. Люсю від роздумів хилитнуло, але вирішила почати хвилюватися, коли почує щось від винуватця її теперішнього стану. І от, почула. «Йди додому!»
У Колі був товариш, що навчався на другому курсі медичного інституту й уважався серед однолітків великим спеціалістом у гінекологічній царині. За тиждень після того, як Жужа розповіла коханому про вагітність, хлопець влаштував їй зустріч із Сашком – світилом сучасної медицини. Дівчині було дуже соромно розповідати незнайомому ровеснику про свій стан. Майбутній лікар вклав пацієнтку на диван і почав мацати. Тоді виголосив вердикт:
– Потрібно піти в поліклініку до дільничного гінеколога, щоб підтвердити чи спростувати ймовірну вагітність.
– Мене щохвилини нудить.
– Це ще нічого не означає. Може, в тебе рак.
Люсі стало так моторошно, що вона рвонула до Сашкового туалету й довго звідти не вилазила.
Коли вони з Миколою йшли від студента-медика, хлопець мовчав, відвертав обличчя від Люсі.
– Ти сердишся? – запитала стиха.
– Дурепа!
– То це я винна? – скипіла.
Микола впритул подивився на Люсю й кинув:
– Мені це не потрібно. Я, швидше за все, поїду до батьків… у Мурманськ. У мене… – відвів очі, – дідусь захворів. Як повернуся – подзвоню. Бувай, крихітко!
Наостанок тицьнув Люсі записку, розгорнувши яку, прочитала номер телефону й прізвище. Люся питально дивилася на коханого.
– Це Сашко дав координати лікаря, який аборти робить. Занесеш йому могорич. Сашко казав, цукерок велику коробку, коньяк, якісь там апельсини-мандарини. Таке. Сказав, що відкладати не можна. О, мій тролейбус!
І Микола, швиденько поцілувавши Жужу, гайнув до тролейбуса номер три.
Спершу потрібно було віднайти дефіцитні товари народного вжитку, про які говорив Микола. Надворі 1989 рік. Аби купити цукерки, коньяк та екзотичні фрукти, Людочка мусила тиждень стояти в довжелезних чергах, витратила всі свої талони-купони, але таки склала необхідний хабарний пакет. Лише тоді наважилася подзвонити лікареві Паперному (таке прізвище було написане поруч із номером).
У зазначений день потай зібрала потрібні для лікарні речі. Як завжди, базікала з мамою і татом, намагаючись поводитися природно. Проте попри її волю з рук раз по раз вислизали як не гребінець, то зубна щітка.
– Ти не снідаєш? – дивувався тато.
Люся як «Отченаш» пам’ятала попередження лікаря, що перед наркозом їсти не можна, ба навіть пити небажано.
– Я… я… – не підготувалася до такого питання й не знала, що збрехати. – Я вчора себе погано почувала… Отруїлася, напевно.
– Ти блювала ввечері. Але то було позавчора, здається, – зазначила мама, обчищаючи ножем тоненьку шкірочку з червоного яблучка.
– А у мене таке відчуття, що то було в неділю, – вклинюється в розмову тато.
– Ще й у неділю? – перепитує мама.
– Буду пізно! – кричить дочка від дверей, вислизає з квартири з відчуттям полегшення.
– Щось вона сьогодні рано пішла, – тато вдивляється в круглого годинника, що висить на стіні.
– Мабуть, із Миколою домовилась зустрітися.
– Та він ніби й нічого.
– Ну, рік із ним зустрічається, то вже ж нічого. Доливати? – Ірина Романівна вказує на чайничок із запашною заваркою.
Аборт
У дівчини, яка підходить до обдертої будівлі, що стала їй до болю знайомою за останній тиждень, підкошуються ноги. Не наважується переступити поріг дверей із написом «Приймальне відділення», куди, оминаючи дивну молодичку, що стоїть мов укопана, вже втелющилася добра отара жінок. Лише холод примусив її увійти в просмерділу ліками приймальню, де підземельною луною віддавався кожен звук. «Навіщо лікарні повністю обкладають плиткою, наче склеп?» – подумала Жужа, але не встигла відповісти на запитання чи поставити інше, бо з сусідньої кімнатки вискочила жінка з нездоровим синюшним рум’янцем та пискляво вигукнула: