У Коромислинцях усі баби носили зелені картаті хустини. Не була винятком і божевільна Тонька-кухарка.
– Колінька, синочок, що сусіди скажуть…
– А мені плювати, – прошипів син і легенько підштовхнув Людочку в спину, направляючи її до вхідних дверей.
Знадвору чулися пісні, розмови про холодець, салтісон і «сладке». Будинок виявився вологим і від цього холодним. У одній із трьох невеличких кімнат сиділи, притулившись один до одного плечима, двоє вже немолодих інтелігентних людей. Микола відразу звеселів:
– Дядя Міша! – закричав.
Дядько здригнувся, як від пострілу.
– Привіт, племіннику! – сказав бархатистим баском і встав, аби потиснути руку родичу.
– Ось! – вказав хлопець на Людочку. – Знайомтеся, Люся. Люда. Можна Людочка.
Дядя Міша подивився відверто-зверхньо, промовив добре поставленим голосом:
– Привіт, блоха. Михайло Михайлович, директор птахофабрики… з Молдавії.
– Люда! – обізвалася дівчина й сильно стисла простягнену руку. – По-перше, я не блоха. Я ж не називаю вас слоном… – хотіла щось додати, але Коля її сіпнув.
– Ви відпочивайте, – улесливо промуркотів.
– Здається, тут лише одна кімната тепла, – незадоволено буркнув Михайло Михайлович. – Чи, може, ви тут хотіли? – ворожо подивився на Людочку.
– Та ні, ми підемо в іншу, – голос Колі звучав незвично, солодко й невпевнено.
Коли молодята вийшли, хлопець тихенько причинив двері, аби ті, не дай Боже, не грюкнули, й узявся до Люди:
– Ти зі своїми амбіціями… Це ж дядя Міша з Молдавії. А ти – слон, слон.
– А чого він мене блохою обзиває? Хіба йому можна?
– Йому можна! Він директор.
– А чий він брат? Мами чи батька?
– Нічий він не брат. Далекий родич. Він приходить у гості тільки до особливих людей… – подумав. – Воно тобі не треба. Бодай одні інтелігентні люди будуть на цьому весіллі.
– А мої? – дівчина вважала своїх батьків не менш інтелігентними, ніж цей директор.
Коля завів дівчину до холодної спальні, вони вляглися на вологе ліжко, вкрилися товстою ковдрою, що відгонила пліснявою, обнялися, згодом вгрілися й поснули. Здалеку долинали голоси знервованих жінок і чоловіків, які готувалися до знаменної події – чужого весілля.
Людочка прокинулася на світанку й здивувалася, як довго спала. Адже вчора вклалися рано. І ось тобі маєш, продрихли аж до наступного дня. Дівчина відпочила, заспокоїлася. Тепер її навіть тішив такий стан речей. У кімнаті стало тепло. Підвелася з ліжка й побачила Миколчину маму, яка підпихала коцюбою вугілля у грубці. Жінка була вдягнена у фуфайку, закутана в ту саму зелену хустину, на ногах – шиті валянки, брудні калоші від яких залишила біля дверей.
– Спи, спи, ще рано, – мовила і стомлено всміхнулася.
– Дякую.
Катерина Степанівна спантеличено поглянула на дівчину, бо не могла второпати, за що їй кажуть спасибі. Людочка заглибилася в подушки-перини-ковдри й примусила себе знову заснути.
– Вставайте вже! Десята! – голосно по-військовому випалила Олена.
Увійшовши до кімнати, розсунула вузенькі штори.
– Чого? – крізь сон промимрив Микола.
– Ти можеш лежати. Твого костюма ще не привезли.
– І шапку, – почулося з-за дверей.
Олена цикнула на того, хто це сказав, і продовжила, звертаючись лише до Людочки:
– У тебе багато роботи. Поки вдягнеш ось це, – вказала на стос речей на столі. – Умиватись у літній кухні.
Насупившись, Люда намагалася згадати, де знаходиться літня кухня.
– Літня кухня – це звідки вчора виходила Тонька слабоумна, – Олена, прикривши рота долонею, засміялася й вийшла з кімнати, сміх підхопив той, що говорив про шапку з-за дверей.
За хвилинку дівчина чула регіт знадвору. Прочалапала босими ногами по холодній дерев’яній підлозі до столу й роздивилася одежину, що принесла сестра Миколи, – сіру вовняну спідницю в густу складочку, синю, також вовняну, кофтину, білу блузку з величезним гаптованим коміром та коричневі чоботи без підборів. Спочатку закортіло жбурнути увесь старомодний крам до грубки, але, зиркнувши у вікно, передумала. «І то правда, куди я у своїх модельних черевичках і коротенькій спідничці попруся». Переодяглася, зібрала волосся в хвостик, накинула пальтечко й вийшла на двір, де вирувала звична суєта: місили болото, носили величезні хлібини з однієї хати в іншу, бігали за собакою, який норовив прокрастися до кухні, де мали справу з м’ясом. Лише зараз Людочка побачила, що на подвір’ї стоїть дві хати. Дівчина пішла обдивлятися, що там.