Святкову ходу селом було призначено на дванадцяту. До того часу молодята мали ще стовбичити, як опудала, у воротах й зустрічати дорогих гостей. Зараз чекали на візитерів із боку нареченої. Ось-ось мав під’їхати найнятий автобус «Кубань».
– Та що вони так довго не їдуть? – хвилювалися численні свати й свахи, поглядаючи раз по раз на годинники. – Уже майже одинадцята. Казали ж їм о десятій бути. Що за дýрні?
Людочку від цих слів сіпало, Микола тримав її за руку й не давав втратити самоконтроль.
– Вони назвали моїх дурнями, – прошепотіла дівчина.
– Вони так звикли. Для них це нічого не значить, – заспокоював Микола, хоча сам помітно нервував від панічної біганини.
– Їдуть!!! Їдуть!!! – заволали діти, які бігли до будинку з великої вулиці.
Малеча, підскакуючи, підкидала черевиками й гумовими чобітьми болото, яке шлейфом бризкало позаду них.
– Нарешті! – прошаруділо в натовпі.
Микола, Людочка, діди, баби, тітки, дядьки, молодиці з дітьми на руках, божевільні кухарки в картатих зелених хустинах, клоновані свати й свахи згуртувалися водночас позаду наречених. Людочка змерзла, хоча на її величезне плаття накинули важкого чоловічого кожуха. На ногах були теплі шиті валянки. Її попередили, що до сільради доведеться йти лише в сукенці та демісезонних шкірзамінних черевичках. Поки що дівчина про це не думала, намагалася не дивитися на коханого, бо її розбирало й вона боялася розреготатися. Шапка сиділа на його, не звиклій до головних уборів, голові, як ковпак блазня. Темно-брунатний костюм нагадував шкільний стрій. Микола скидався на школяра-переростка, який десятий рік поспіль лишається у випускному класі. Про краватку Люся воліла не згадувати й зареклася ніколи в житті не піднімати з глибин пам’яті цей дикий візерунок і кольорову гаму. Черевики – звичайні. Поверх святкового вбрання зараз Микола мав ще й новеньку фуфайку, яку пообіцяв рідним зняти під час святкової ходи. Утім, він би волів залишатися в фуфайці, ніж хизуватися цим костюмом.
– Їдуть!!! – підхопили за дітьми дорослі й цим словом зустрічали нечисленну делегацію з міста.
Першим із відчинених дверей автобуса вийшов величезний велотренажер. Точніше, він не вийшов, а його винесли. Людочка здивувалася, припустивши, що хтось із її рідних додумався приперти громіздкий подарунок у село лиш для того, аби потім везти його назад до міста.
– Навіщо було його сюди пхати? Як ми це повеземо назад? Хто їх просив? – питала у Миколи.
Натовп говорив «О-о-о!», «О-го-го!», «Оце так штука!» й зацікавлено роздивлявся залізну розкаряку, що її ніяк не могли виштовхати з дверей. Коли велотренажер опинився перед молодятами, наперед вийшов Михайло Михайлович, директор птахофабрики з Молдавії, й почав командувати родичами Люди.
– Тепер обережно несіть до хати. На болото не ставте. Отак, отак, – розсунув руками натовп, починаючи з молодих.
Тренажер несли святково вбрані Людин тато й татів брат.
– Це що, подарунок від твого дяді Михайла? – не могла второпати Людочка.
– Та ні, – нарешті зізнався Коля. – Це дядя Міша попросив йому купити. Я купив і попросив дядю Олега, аби він привіз, як їхатиме.
– І час вибрав підходящий! І зі мною не порадився! Чого це мій тато має карячитися?
– О, ти вже справжня дружина. Тобі ще качалку, – іронізував Микола.