– Досить уже. Бо побачить хтось із моїх хлопців – засміють, – відсторонив Людочку від себе, витяг із кишені картату хустинку й тицьнув її до рук дівчині. – Давай так… – замислився. – Я дам тобі двадцять доларів, а ти мені місце. Лише нікому не кажи, що я його у тебе купив. Чоловікові скажеш – рекет забрав. Але скажеш так, щоб усі чули, – змінив батьківський тон на жорсткий. – Мені тут самодіяльності не треба. Бо кожен захоче у цьому бізнесі працювати… Йди вже, дурепо, – вклав до нагрудної кишені Жужі банкноту й підштовхнув її в спину.
– А далі що? – запитала.
– Як почнуть пускати, замість тебе хтось стане… Я підведу, – незнайомець смачно сплюнув убік.
Людочка побігла до Миколи. Той відразу побачив, що вона плакала.
– Що там? – метельнув головою туди, звідки прийшла дівчина.
– Там мене мало не вбили. Так, виявляється, не можна. Тут свої правила, – відчула, що до її розповіді прислухаються, й додала: – Рекет… Замість мене потім когось поставлять.
– Задарма? – Микола почервонів від злості.
– А не хочеш задарма, то йди, нехай тобі пику натовчуть, – не витримала. Тоді згадала про долари й зиркнула на кишеню, аби впевнитися, що гроші не стирчать назовні. – Бо я мало не отримала, – зізналася і шморгнула носом.
Микола мав намір вступити у дебати, та раптово черга загойдалася, зашуміла, нею пройшовся нервовий буревій, за мить почали потихеньку відкриватися двері посольства. Людочка інстинктивно озирнулася, аби подивитися, чи не йде барига, і ніс до носу стикнулася з ним. Він пропхався крізь щільні ряди з жінкою середнього віку. Поставив її, наче ляльку, за Миколою, а Людочку потяг за собою.
– Колю! Колю! – кричала вона, тягнучи важку сумку, яку Микола щойно передав дружині на зберігання, вийнявши лише документи.
Він не чув Жужу, бо наказали заходити першій десятці. Юрба почовгала до входу. Чоловік зник із поля зору Люсі.
Він вийшов у образі бога-переможця, з широкою усмішкою. На порозі глибоко зітхнув, надів шапочку «фінський будиночок» й веселою ходою попрямував до дружини.
– Є! Людко, є віза! Можна хоч зараз їхати! – закричав, підхопив дівчину й закружляв із нею.
До щасливої пари підходили, цікавилися, що там і як, про що питають, чи комусь відмовляють. Людочці хотілося з усіма поділитися інформацією, але Микола був невблаганний.
– Зайдете самі, про усе дізнаєтеся, – відповідав хвалькувато.
До обіду встигли купити квиток на потяг до Гельсінкі, який мав вирушати о шостій вечора. Тепер сиділи в кафе й насолоджувалися першою перемогою. Людочка раділа, наче мала дитина.
– От, бачиш-бачиш, – щебетала. – А якби ми не просиділи цілу ніч, нічого б не було.
– Ти у мене взагалі бойова. Молодець. Я тебе кохаю, – промовив ніжно. Люда на мить засоромилася, що радіє з приводу від’їзду коханого, хоча мала б плакати-ридати. – А що, тобі дійсно погрожували? – запитав.
Жужа не второпала відразу, про що йдеться, насупила брови, мовляв, про що мова.
– Ну, з продажем місця в черзі… – пояснив Коля.
– А! – відчайдушно махнула рукою, витягла з кишені гроші, що їх дав дядечко-рекетир.
– То ти продала? – здивувався чоловік. – Чому так дешево?
Люда хотіла усе розповісти, але подивилася на годинник, що висів на стіні закладу, де вони проводили останні години перед розлукою, й перевела розмову на інше.
– Як тільки приїдеш, знайди можливість подзвонити, розкажеш, що і як, – помітно нервувала, порушуючи цю тему.
– Добре! – пообіцяв та потягнувся через столик, аби поцілувати кохану. – Я сумуватиму за тобою! – Людочці здалося, що він ось-ось заплаче.
– Тримай! – вона пересіла до Миколи на коліна, передала затиснену в долоні валюту і ніжно обняла його за шию. – Я тебе кохаю!
Вони сиділи так аж до четвертої, а тоді вирушили на вокзал.
Помахавши ручкою Колі, що стояв у вікні потяга, дружина відчула неабияке полегшення.
«Спочатку куплю квиток додому, а тоді піду на Невський по тістечка». Жужа обожнювала заварні тістечка, що їх продавали у спеціалізованих кондитерських магазинах тут, у Пітері. Вона не вперше відвідувала північну столицю. У дитинстві сім’єю гостювали раз на рік у далеких родичів, які мешкали на околиці. Тато завжди водив їх із мамою до кондитерської. Нічого смачнішого, ніж заварні тістечка «Полярна ніч», Людочка ніколи не їла. Придбала квиток і помчала до омріяного магазину по солодощі. Миколі б це не сподобалося, бо вважав, що їсти солодке – це вбивати себе. Тому Люся давно споживала улюблені страви, як то цукерки, печиво, торти та тістечка, лише напівлегально, таємно. І ось настав час «ікс», коли можна накупити смакоти і жерти, не ховаючись. Вау!