Люся Бабенко лежала на верхній полиці купе, біля неї пахтіла коричнева картонна коробочка з шістьма спокусливими тістечками всередині. Лишень потяг зрушив із місця, любителька солодкого відкрила боксик, роздивилася вкладені двома рядочками запашні кондитерські вироби – шоколадна глазур відблискувала й ніби промовляла: «Хіба я можу бути смертельно небезпечною?»
Людочка всміхнулася, взяла двома пальчиками перше тістечко, збиралася з’їсти всі шість іще до того, як вкладеться спати. Було безглуздо залишати їх на завтра, хіба ні? Передчуваючи божественну насолоду, відкусила перший шматочок, прожувала… але ковтнути не змогла. Її нестримно почало нудити, відклала спокусу та спробувала заснути. Їй це не вдавалося. «Щось тут не так, – не наважувалася висловити припущення, відганяла здогад і пояснювала свій стан несвіжістю тістечок. – Перевелася «Полярна ніч» зовсім. Тепер усе не таке, як у дитинстві», – міркувала, прислухаючись крізь неглибокий сон до стукоту коліс і дивних змін, які давали про себе знати млосною нудотою.
Знову вагітна
– Будеш їсти? – запитала Олена, Миколина сестра, у Люсі.
– А що в тебе є? – запитанням відповіла та.
Олена демонстративно відчинила холодильник, Жужа вказала пальцем на відкриту консервну банку зі ставридою. Родичка подала дівчині бляшанку.
Жужа очікувала в квартирі Олени на дзвінок від Миколи, який перебував за кордоном уже три дні. Братова, прискіпливо прослідкувавши за тим, як Людочка їсть, без особливих передмов випалила:
– Ти вагітна?
Люся довго пережовувала черствий чорний хліб, пхала до рота масні шматки риби, ковтала з їжею емоції, що душили її. Коли впоралася, відповіла:
– Здається, так.
Олена пішла до кімнати й принесла невеличкий пакунок. Жужа сумно подивилася спочатку на пакет, що його кинула на стіл жінка, тоді на саму Олену.
– Пижма! – старша не вирізнялася багатослівністю. – Завариш… – зробила спробу продовжити, але молодша її перебила:
– Ні, не заварю. Я хочу цю дитину.
– Дуже вчасно! Подивися на мене… Навіщо мені троє дітей?
Людмилі не хотілося продовжувати бесіду. Її, вірогідно, почув Бог, бо відразу, як подумала: «Я не хочу про це розмовляти», – задзеленчав телефон. Олена прожогом кинулася до апарата, Людочка побігла за нею.
– Алло! Алло! – кричала у слухавку сестра, Люся намагалася вирвати рурку, але Олена пручалася й відштовхувалася. – Колю! Колю! Це ти? Алло! Алло! – звернулася до Жужі, знесиленої від боротьби за доступ до розмови. – Нічого не чути, щось там тріщить і тріщить, – ображено передала слухавку.
Людочка приклала вухо до теплої пластмаси й почула знайомий голос:
– Чого ти кричиш, дурепо, я тебе чую.
– Колю, це я, Люся.
– Людочко, як же я тебе люблю! Як я за тобою скучив! – дівчині здалося, що її чоловік у розпачі.
– Що там у тебе? Усе гаразд? – кволо запитала.
– Людочко, потрібно, щоб ти негайно сюди приїхала. Я не можу без тебе.
– Колю, та поясни до пуття, що і як.
– Ми тут нікому не потрібні, нас називають ковбасними біженцями. Вони тут зажерлися, нічого слухати не хочуть. Я ходив до православної церкви, просив про допомогу, то мені сказали, що я не встиг в останній вагон. Розумієш?
– Який вагон? Чому до церкви? Де ти ночуєш? Ти змінив плани? – завалювала чоловіка питаннями, зиркаючи на Олену, яка заглядала Люсі до рота, роззявивши свого.
– Занадто багато запитань, – різко випалив Микола. – Я тут через таке проходжу, а ти там сидиш у теплі й питання задаєш?
Дружина не знаходила, що відповісти чи про що запитати, аби не викликати гнів чоловіка.
– Ти там? Алло? – незадоволено озвався Коля.
– Тут. Слухаю…
– Що робити?
– А що ти хочеш?
– Я не можу бути тут сам, розумієш, це дуже важко.
– Але ж ти прагнув цього.
– Так, я хотів, – закричав. – І зараз хочу. А ти замість того, аби підтримати мене, топиш. Так, ти топиш мене, ти мене не розумієш. Мене ніхто тут не розуміє. Ми нікому не потрібні. Навіщо жити, Людочко, навіщо жити?
Микола зовсім розквасився.
– Ти ходив до поліції?
– Дурепо, яка поліція?! Я ж кажу, мені натякнули, що ми тут нікому не потрібні.
– То їдь додому! – дівчині увірвався терпець.
– Ти так думаєш? Так буде краще? – ніжно запитав. – Але ж ми витратили гроші?
Людочка мовчала.
– Я повернуся… і… і потім почнемо збиратися разом. Лише разом ми зможемо тут зачепитися.
– А може, таки підеш до поліції? Хоч спробуй.