… Почула шум у голові, який ставав дедалі гучнішим. Тоді невідома сила підкинула її вгору, навіть у животі лоскотнуло, як на гойдалках. «Ого!» – подумала, відчуваючи невагомість і втупившись поглядом у самісіньку стелю настільки близько, що невеличкі тріщинки та горбочки на ній скидалися на рівчаки й пагорби. Наважилася повернути голову й подивитися вниз, бо куди ж іще дивитися? За головою подалося та повернулося тіло. Дивно, але там, внизу, лежала розпластана, бліда й гола ВОНА на брунатній кушетці. Навколо НЕЇ всі безперервно рухалися. Он беззвучно кричить до лікаря Микола, широко відкриваючи рота та бризкаючи слиною. Махають руками перекладачка й акушерка зі скорботними виразами на обличчях. Мар’ют здмухує волосся зі зволожнілого чола й тримає голу ЇЇ за плече. Сміх, та й годі, Миколу виводять на ватяних ногах із кімнати. Будь-які звуки відсутні, фоном лине лише легенький шум…
«Га-а!» – увірвалося раптом до тиші. І знову замовкло. Тоді голосовий вакуум різонуло ланцюгом звуків: тріснуло, наче порвалася тонка нитка, людський голос промовив іноземне слово, схоже на «диван», тоді металево дзенькнуло. Знову звукова діра… А після неї Людочку, ту, що висіла під стелею, з реактивним ревінням і з такою ж швидкістю метельнуло донизу. Відчула біль від удару об твердь. Застогнала. Через силу ледь-ледь відкрила очі, здивувалася, чому їй розривають золотий ланцюжок на шиї. «Ось звідки той перший звук», – усвідомила, що вже чула все, що зараз із нею відбуватиметься. Лікар сказав коротко: «Діпріван». «Ага! Діпріван. Точно, не диван, а діпріван», – аналізувала Люся, коли їй робили ін’єкцію. «Наступним буде дзенькіт», – почала чекати. Відповідь не забарилася. На залізну тацю впала використана голка: «Дзень!» «Дивно», – подумала Людочка, коли її на рахунок «три» перекладали на каталку.
Здалося, нескінченно довго везуть темним коридором, зрозуміла слово «операція», яке надто розтягнено промовила перекладачка, побачила наостанок переляканий, повний сліз погляд коханого й поринула у цілковиту темряву…
– Тютто! Тютто! – перше, що почула Люся, коли чорна безодня відійшла. Жінка не відразу пригадала, де вона й що з нею роблять, до чого тут ці незнайомі люди, які щиро їй усміхаються. «Тютто, тютто…» – докладала сил, аби пригадати, що це означає. Нарешті згадала про Фінляндію.
– Пойка? – вступила у суперечку з анестезіологами у білих шапочках, подумки перекладаючи: «Тютто – дівчинка, пойка – хлопчик».
Ті метеляли головами, мовляв, ні.
– Тютто! – наголошували. – Тютто!
«Як це тютто, коли має бути пойка? – не розуміла Люся. – Тютто – це ж дівчинка, а в мене Жоржик». Новоспечена мама намагалася повідомити про підміну дитини, але сон, у який вона поринула, не дав їй це зробити. Лікар звернувся до неї ламаною російською:
– Спакайнай ноч.
Ця ніч не була спокійною, скоріше – божевільною. Люсі крізь глевку та в’язку наркозну завісу чулося здалеку два слова: «кіпу-пайніке, кіпу-пайніке, кіпу-пайніке». Медсестра промовляла це заклинання, корчачись від удаваних спазмів і вказуючи на стіну. Тішила себе надією, що іноземка врешті-решт зрозуміє, чого від неї хочуть. Людочка, оговтавшись від діпрівану, схвально кліпнула повіками, бо й справді здогадалася, що у разі виникнення болю має покликати на допомогу, натиснувши ґудзик екстреного виклику. До скону пам’ятатиме, що біль – це «кіпу», а ґудзик чи кнопка – «пайніке», як паніка. Ніч тяглася довго, й нестерпно боліло все тіло.
Зранку Люся довідалася, скільки разів прикладалася до пайніке, бо мала страшенну «кіпу», порахувавши сліди від уколів на передніх поверхнях стегон. Забажала роздивитися свого живота, але той виявився міцно забинтованим спеціальними еластичними грубими бинтами. У Люсиному полі зору (а підвестися їй ще була несила, тому роздивлялася себе лише підвівши голову) виникла мумія з нещодавно баченого однойменного художнього фільму. До палати постукали й відразу за цим увійшла літня акушерка. Людочка поздоровкалася з нею по-фінськи.