Аста та Кюйості довгий час не могли мати дітей, але дуже прагли цього. Аста була вдвічі молодшою за свого чоловіка, хоча виглядали вони майже однолітками. І неможливо було зрозуміти, чи то Кюйості так добре зберігся у свої за п’ятдесят, чи то його дружина здається дещо старшою. Завдяки новітнім технологіям сучасної скандинавської медицини на світ з’явилася чудова дівчинка на ймення Пінья, що в перекладі з фінської означає «сосна». Півроку тому в неї несподівано виявили важку хворобу серця. А наприкінці квітня дитині було зроблено операцію.
– Нам нічого не лишалося, як молитися, – розповідала Аста й у неї тремтіла нижня губа. – Ми просили у Бога, аби той зберіг нам дитину, – їй було важко згадувати недавнє минуле. – І ми з Кюйості сказали, що обов’язково допоможемо іншій дитині. – Жінка всміхнулася, погладила по біленькій голівці янголятко Пінью, що тихенько сиділа на руках у татка.
– Ми прочитали газету й сказали: «Дякуємо, Боже, що ти нам вказав ту дитину, якою ми маємо опікуватися». – Це вже Кюйості не втримався, щоб і собі не додати.
Спілкувалися, користуючись послугами перекладача-волонтера Йогана, що працював у таборі. Українка, не стримуючи емоцій та не дозуючи любові, міцно обняла нових знайомих, які були такими високими, що під час обіймів Люсин ніс опинився на рівні грудей фінів. Кюйості щиро посміявся з цього приводу, відсторонив малявку й широким жестом вказав на привезені подарунки. У центрі холу стояв пречудовий візок, плетене ліжко на високих ніжках, ущент завантажене речами у поліетиленових пакетах. Фіни сором’язливо повідомили, що привезли з собою вечерю, аби надовго закарбувати доленосне знайомство. Вирішили відзначити подію на задньому дворі бунгало Бабенків. Подружжя Санолайненів мешкало в Куоволо. Приїхали звідти до Валкеали на чудовій машині марки «БМВ».
– Багаті, стопудово, – пошепки кинув дружині Коля, коли всі (окрім Йогана, який відмовився від вечері, зберігаючи субординацію) сиділи на природі, куштуючи смачнючий пиріг з лососиною, що його приготувала Аста.
– До чого тут це? – незадоволено, але з усмішкою на обличчі (аби не зрозуміли гості) відказала Жужа.
– Класний візок. Скільки він коштує? – Микола англійською поставив нетактовне питання фінам.
Декілька разів повторив, тоді притаскав підручника фінської й, знайшовши слово «гроші» й «скільки», домігся, аби його зрозуміли. Кюйості нашкрябав паличкою на землі цифру, від якої у Колі відняло дар мови.
Після кількох годин, проведених в умовах розумового навантаження та душевного відпочинку, фінська сім’я почала збиратися додому. Довго прощалися, тиснули один одному руки, обнімалися та усміхаючись казали: «Дякуємо, до побачення, дякуємо, дуже спасибі, на все добре, дякуємо, дякуємо…»
– У мене болить усмішка, – зізнався Микола, коли червоний «БМВ» рвонув по трасі у бік Куоволо.
– Навіщо ти ставив такі дурні питання? Мені було соромно, – сердилася на чоловіка Людочка. – Люди до нас зі щирими намірами. Привезли подарунків, пригостили вечерею. Ти ж навіть не поцікавився їхньою історією.
– Навіщо мені їхня історія, коли у мене є своя. Вони повинні нам це надати. У них усього повно. Можна й поділитися.
Жінці заціпило, вирішила на знак протесту не говорити з чоловіком стільки, скільки зможе. Але за хвилину, а саме після його слів: «Ми цього візка продамо», скипіла:
– Продамо? Подарунок для Жені? На що ти перетворився?
Попри бунт дружини, за досить короткий час Миколі вдалося переконати її в доцільності продажу візка, адже за таку річ можна виручити чималі гроші, які знадобляться у подальшому їхньому житті. Жінка нізащо не погодилася б, якби у неї не було альтернативи. Бо ж, хоча подружжя Бабенків впакувалося дитячим приданим під зав’язку, передачі з «великої землі» не припинялися. Поміж усім були і дитячі візочки, щоправда, не нові і часто не цілі. Людочка зверталася до працівників притулку, аби вони доправили крам до інших таборів, де є діти.