– Яка нам різниця, в якому візку возити Джейн? – щиро цікавився Коля, стоячи над старомодною розвалюхою, яку лише умовно можна було назвати дитячим візком. Він щойно приволік це одоробало з ресепшена. – Хіба ми кудись ходимо? А як не подобається цей доволі… е-е-е… гарний візок, то можеш носити дитину на руках.
– По-перше, Женя стає дедалі важчою, мені обриваються кінцівки, – відчувала, що в неї не руки, а саме кінцівки. – По-друге, Мар’ют сказала, що весь час на руках не можна, по-третє, може, ми таки колись вийдемо поміж люди. По-четверте, ми сюди приїхали, щоб краще жити? То навіщо ти мені пропонуєш покласти нашу дочку в такий візок, які навіть у Союзі не використовують з часів Другої світової війни? Подивися лишень на цей жахливий колір. Помаранчевий, ніби роба в дорожнього працівника. На мене будуть оглядатися, ще й пальцями тицяти. І правильно робитимуть, бо я дурепа з дуреп… – випалила на одному подиху.
Поведінка чоловіка щодалі більше дратувала, хоча Жужа й виправдовувала свій стан емоційно-фізичним перевантаженням, що спричинилося появою дитини, а відтак і купою нових турбот. Женя ночами не спала, плакала, молока у грудях було більше ніж достатньо, але мала відмовлялася його споживати. Спеціалісти запевняли, що це тимчасово, і Людочці нічого іншого не лишалося, як повірити й чекати на покращення. Тим часом нервовість накопичувалася та генерувалася в тілі, даючи про себе знати безсонням та істеричними з’ясуваннями стосунків із чоловіком.
– Нічого з тобою не станеться, не розсиплешся, як поносиш. Свої роги оленю не важкі, – зневажливо-різко відповів Нік, на якому також позначався післяпологовий синдром. – А візок ми продамо! І крапка… Ще не знаємо, що на нас чекає.
Налагодження втрачених зв’язків
Улітку до табору якимось вітром завіяло кореспондентів відомої на увесь світ газети «Нью-Йорк Таймс». Їх цікавило життя біженців загалом і біженців із Раші зокрема. Для повноти картинки та гостроти й драматичності сюжету журналісти обрали сім’ю Бабенків, яка надто довго знаходилася в очікуванні першого інтерв’ю (власне, бесіди з представниками комітету у справах біженців, а не з американськими писаками). Фотограф нескінченно довго всаджувала Колю, Люду й Женечку під великою сосною, шукаючи ракурс, який зміг би передати весь трагізм ситуації. Питання, поставлені професіоналами, були занадто штампованими, як то: «Чи вам тут подобається?», «Чи всім ви забезпечені?», «Що ви думаєте про Фінляндію?» й така інша дурня. Насамкінець, коли диктофон було вимкнено, американка звернулася до Люсі, її голос набрав природних обертонів, ніби журналістка зняла з себе робочий костюм разом зі штампованою інтонацією.
– Можливо, вам що-небудь треба? Я можу допомогти.
– Та ні, ніби все добре, – почала Жужа, але її перебив Микола:
– Нас тримають у невідомості три місяці. Ми б хотіли пришвидшити розгляд справи…
Узявся бідкатися, розмахуючи руками, відтісняючи Людочку, яка не надто прагнула продовжувати бесіду, а потихеньку попрямувала до лісової річечки, притискаючи до грудей дитину й стримуючи черговий напад істерики. Відійшовши подалі від людського ока, жінка голосно заревіла. Не плакала, а ревіла, як звір. Її не могли чути люди, бо шум стрімкого потоку нівелював цей крик. І волала вона не через бесіду з журналістами. Цей вибух був викликаний банальною ностальгією, яку тут, у цьому таборі, та й у багатьох інших, засуджували, як анахронізм. «Як там мама й тато?» – думала, здригаючись усім тілом у такт водяним сплескам. Раптом затихла, щось згадавши, й блискавично помчала вгору стежкою, міцно тримаючи дитя.
Побачила, що Коля уже сидить сам-один на терасі, а фотограф і кореспондент віддаляються у бік траси, де на них чекає машина. Людочка щодуху побігла за ними.
– Ви можете передати моїй мамі мою теперішню адресу? – говорила Люся, важко дихаючи. – Мою теперішню адресу. Мамі!
– А ви не хочете подзвонити додому? – не розуміючи суті прохання, уточнила американка.
– Подзвонити? – перепитала Людочка. – А це можна?
Американка повела Жужу до готелю, вийнявши купюру, попросила дозволу адміністраторки на міжнародну розмову. Їй дозволили подзвонити, оформили замовлення та видали квитанцію.
П’ять місяців батьки нічого не знали про долю дочки. Майже півроку хвилювань. Перед від’їздом із дому Люся, без погодження з чоловіком, кинула до власної поштової скриньки пояснювального листа, мовляв, не чекайте й не хвилюйтесь, наша подорож не тимчасова, а постійна. Що тепер вона скаже? Коля забороняв налагоджувати будь-який контакт із родичами, боячись, що це може завадити рішенню по їхній справі. У слухавці лунали нервові гудки.