– Алло! – мамин голос. Людочка не може перебороти заціпеніння, яке пронизує тіло. – Алло, – повторює мама, а тоді, здогадавшись, питає: – Люся? Люся! Люся!!! – втретє жінка кричить щосили.
– Мамо, – це все, що може вимовити дочка.
– Люся, Людочко, дитинко. Як ти? Що ти? Кажи, не мовчи. Усе так погано? Де ти? Тато приїде, забере тебе. Що з дитиною? Ти її втратила? – Ірина Романівна намагається почути бодай одну відповідь. Женечка на руках у Жужі відчуває хвилювання й пхинькає. – Чую, чую, – радіє Люсина мама, не приховуючи схлипувань.
Тим часом американка показує на наручний годинник, натякаючи, що час не гумовий. Людочці нічого іншого не лишається, як запхати емоції якнайдалі й скорочено повідомити матері про своє життя.
– У нас усе добре. Дуже добре. Ми живемо у Валкеалі. Це Фінляндія. Ні, зі Швецією не вийшло. Але це на краще. У вас є онучка. Женя. Їй три місяці. Чуєш, яка голосиста.
– Женею звали твою прапрабабцю, – повідомила мама звістку, яка Люсі була до цього часу невідома. – Коли вона народилася? У кінці травня, виходить… прабаба Женя тридцятого…
– Двадцять восьмого травня. Мамо, не перебивай, бо час закінчується. Ми тут тимчасово. Можливо, нас невдовзі перекинуть… перевезуть до іншого табору… е-е-е… квартири, тому не казатиму тобі адреси й поки що не писатиму. Як тільки влаштуємося конкретніше, обов’язково дам знати.
– Людочко! – лагідно промовляє мама.
– Не хвилюйся, мамочко, у мене все добре. Дуже добре. Уяви, тут машини пральні – автоматичні, – ковтає сльози Жужа. – Кинув, за годину прийшов – усе сухе. Для дитинки все дали безкоштовно.
– А як минулося? Пологи…
Люда не відповідає.
– Людочко, ти там?
– Так, мамо. Усе добре пройшло. Мені робили кесарів розтин.
Мама плаче.
– Мамо, не турбуйся, знай, що в нас усе добре. От бачиш, налагодився зв’язок, – у слухавці загуло, але крізь гудки маму ще було чути. – Мамо, час закінчується. Я тебе люблю. Таточкові привіт. Мамо, мамо…
…Піднесено повідомила Колі, що змогла подзвонити додому. Той слухав, заглибившись у філософські розмірковування.
– Чого так довго не перевозять нас звідси? Що робиться? Он, із пітерцями вирішили, а вони ж просто євреї. А ми стирчимо тут, як експонати в музеї. Нас тримають, аби всім показувати. Ми макаки. Гірші за якихось євреїв.
Євреї
На початку червня у табір вивантажили нових людей у кількості дев’яти осіб – євреїв із Пітера, які летіли на землі предків, офіційно обмінявши одну батьківщину на іншу, про що свідчили їхні поки що совєтські паспорти зі штампами про постійне місце проживання в Ізраїлі. Літак без перешкод долетів до Суомі, приземлився на дозаправку, і тут почалося… Серед півсотні репатріантів знайшовся один Хома Невіруючий, який спочатку стиха, а потім так, аби чули його одноплемінники, виголосив сумнів щодо правильності вибору ними країни для життя. Війни там, мовляв, щоденні, до війська гребуть усіх поспіль, включно з дівчатами, клімат не кожному гіпертоніку сподобається. І таке інше й у тому ж напрямку. За півгодини очікування цей Хтось просвердлив у черепних коробках радянських євреїв тунелі, крізь які до мізків розгублених переселенців просочувалася краплина по краплині впевненість, що таки не варто нікуди їхати, а краще було б залишитися тут, у цій Богом забутій країні. Холодно? Так! Але ж не стріляють. Члени делегації раз по раз зиркали у вікна, за якими височіли темно-зелені сосни й своїм лагідним погойдуванням закликали їх залишитися. Були й такі, що, стираючи голосові зв’язки, доводили згубність зрадницьких ідей, мовляв, наша батьківщина чекає на нас. Але їхні хриплуваті голоси захлинулися у вихорі емоцій, які вихлюпнулися до невеличкої зали очікування. Ці емоції підштовхнули у спини найактивніших відмовників, і вони почалапали до адміністрації аеропорту зі своїм колегіальним зверненням, яке щойно нашкрябали на білосніжному аркуші. До відщепенців прибув посол Ізраїлю у Фінляндії, й по завершенню двогодинної суперечки знайшовся вихід. Репатріанти-ізраїльтяни були налаштовані просити політичного притулку. Щоб не виглядати голослівними у заяві, закидали Ізраїлю, що нова їхня батьківщина не може їм вповні гарантувати мир і спокій на віки вічні. Амінь!
І от дев’ятеро з того батальйону відмовників потрапили до Валкеали й оселилися в двох будиночках по сусідству з Бабенками, поруч – родина лікаря-стоматолога Григорія, трохи далі – Володі, який працював із червоним деревом. Це його вислів. Коли Володю питали про професію, відповідав з гордістю: «Я працюю з червоним деревом».