Григорій, аби показати, що він справжній інтелігент у якомусь там коліні, повсякчас колошкав у руках люльку з запашним тютюном, носив клиноподібну борідку й гоголем походжав по заасфальтованому двору туди-сюди, заклавши за спину вільну руку. Нижня частина гардеробу його мало хвилювала, бо зазвичай нею були нейлонові сині спортивні штани. А от верх – окраса будь-якого світського рауту. Обов’язково піджак, випрасувана сорочка та краватка-метелик. Любив потеревенити на медичні теми, які розуміла лише його дружина Лариса, також стоматолог. Вірогідно, їхні діти, чотирирічний Ларіон та Клара, якій виповнилося дванадцять, колись також перетворяться на стоматологів.
– Нам обов’язково дадуть право на проживання тут, – без жодних сумнівів заявляв зубний технік у розмовах із Миколою.
Останній слухав, заглядаючи Гриші до рота, й ковтав кожне його слово.
– Чому ви такі впевнені? – звертаючись на «ви», питав Коля.
Той із подивом роздивлявся українця поверх старомодних окулярів, як брата меншого, й, опустивши кутики губ донизу, так, що іспанська борідка виглядала зовсім гострою, виголошував:
– Бо ми євреї!
Люсю вабила інша родина – колоритна сім’я Швендербергів. Володя, голова родини, міг відреставрувати будь-який антикваріат. Удома у нього відбою не було від замовників, іноді дуже високого штибу. На раз-два майстрував столики й кушетки з вензелями у стилі ампір чи рококо. Був не такий розумний, як його земляк, скоріше можна було назвати його дещо придуркуватим, але Людочка любила товстуна за душевну простоту та наївність.
– Мені шістдесят років, – обливаючись реальними сльозами, розповідав Жужі, коли гуляв із нею просікою. – Що я тут робитиму? – Після кожного речення замовкав, обмірковував і вів далі: – Удома я був шанованою людиною… Я мав гроші… – Він міцно стискав зап’ясток Людочки й багатозначно дивився жінці у вічі, натякаючи, що мав неабиякі гроші. – Вона мене сюди затаскала. А тепер каже: «Ти застарий для мене». Уявіть собі, Людочко, що я робитиму тут сам? У мене в Ізраїлі старенька мама… А я – у цій Фінляндії, прости Господи! – благально дивився на Люду, намагаючись отримати бодай якусь пораду.
Люся знала напевно, що його збираються кинути напризволяще. Що буде далі з цим опецькуватим сивим дядечком потім, не мала ніякого уявлення. Володина дружина, Наташа, красуня сорока шести років, мати трьох дочок – сімнадцятирічної Оксани, на два роки молодшої за неї Наталки та дошкільного віку кучерявої Оленки. Дівчата не були схожі ні на матір, ні одна на одну, бо кожна мала власного батька.
– Мужики класні, допоки не народиться дитина, – розповідала Наташа-старша Люсі. – Яким добряком був Наталчин тато, мій другий чоловік. Ангел. Не побоюсь цього слова – Бог. Вірменин. На руках мене носив. Попри рішення батьків, які нізащо не дозволяли йому брати жінку з дитиною, одружився. І що? – Росіянка дивиться впритул на Людочку. – Почав гуляти. А я його під хвіст! – Дала уявного копняка.
– А Оленка – дочка Володі? – питала Люся.
– Ще чого? Зараз! – Ната несамовито сміялася, метеляючи кипою світло-русого волосся неймовірної краси. – Та Вовка мені потрібен був для того, аби виїхати. Ми з ним лише рік як одружені. Я вважаю, це фіктивний шлюб…
– А він знає? – Людочка всміхалася.
Володя-бо щиро кохав дружину й гнав від себе думку, що його використали, як перепустку до заможнішого та спокійнішого життя.
– А знаєш, хто тоді бучу в літаку здійняв? – питає, примруживши блакитне око, Наталка.
– Невже ти? – Людочка попри те, що Наталка майже така за віком, як її мама, звертається до жінки на «ти» на її ж прохання.
– Хто ж іще, дитинко? Хто ж іще! Чого я в тому Ізраїлі не бачила? Жидів? Ой! – затисла рот рукою. – Євреїв? – засміялася та вказала в бік траси. – Дивись, Вовка до фіна чіпляється. Ходімо послухаємо. Інших розваг усе одно немає.
Наталка відкрито насміхалася з чоловіка, з його віку, за-скорузлої мови, ба навіть із ходи.
Володя стояв біля заправки й повторював п’яному в драбадан фінові:
– Я Вольодья, – використовував акцент, думаючи, що так його краще зрозуміють. – Я єсть Воль-йо-дья. Розумійт? Я єсть раша. Раша. Льєнінград. Я Лєнінград.
Фін закочував очі, опускав голову й повільно водив нею із заходу на схід. Володя думав, що той не погоджується, а п’яниця просто шукав місце, де би проблюватися. Володя не полишав бідолашного співрозмовника.
– Я, е-е-е-, у-у-у… – шукав потрібні слова. – Я есть Воль-йо-дья, Вов-ка. Розумієш? Німчура, – побачив дружину, точніше, почув її регіт і відразу вдався до пояснень. – Познайомився ось із фіном… – сором’язливо промовив, тупцюючи на місці. – Він мені дещо розповів, я – йому, – взяв під ліктик норовисту дружину й повів до бунгало.