– Та якби я був тут сам, то вже давно б фіктивно одружився, – незважаючи на намір дружини податися геть із хати, просичав Микола.
– А чого ж фіктивно? – в оперетковому стилі запитала Люся, манірно закотивши очі.
– Та ти для мене, наче якір, – Людочка знала, що чоловік у всіх негараздах звинувачуватиме її – мав схильність до таких забавок. – Якби я був самотнім татом, та ще й з дитиною, що тут народилася, то мене б не викликали на ці кляті допити, а дали б відразу дозвіл на проживання. А через два-три роки й громадянство. Ти не розумієш, що ти тут зайва? – кричав, бризкаючи слиною, й намагався вирвати дочку з рук Людочки, яка з переляку цупила малу до себе.
Дитина верещала, не розуміючи, що діється. Микола у пориві гніву штовхнув дружину, але так, аби вона впала на ліжко, підхопив дочку й вибіг за двері. Люся, попри те, що їй несамовито хотілося запорпатися обличчям у подушки, зануритися під ковдру, сховатися від усіх та ридма ридати, вискочила, розбурхана, слідом за чоловіком. Боротьба продовжувалася поза межами будинку. На вузенькій стежечці, якою швидко крокував Коля, не було місця для двох. Жужа намагалася бігти поруч із чоловіком, перестрибувала через невисокі кущі, простягала руки до дочки й благала Колю не тікати від неї. Раптом він спинився:
– Обіцяй, що твій дім тут.
– Обіцяю, – вимовила й зробила спробу забрати у нього дочку, яка просилася до мами.
Микола відсторонив жінку.
– Обіцяй, що зробиш усе, аби наша дитина не поверталася в те… пекло, – останнє слово прозвучало неправдиво-пафосно.
– Обіцяю, – стверджувала, не розуміючи смислу того, що вимагав чоловік.
Серце її торохкотіло. Жінці відкрилася істина: зараз її сім’я – ці двоє… Одне з них вона нестримно любить, іншого – несамовито ненавидить.
Після низки обіцянок, які Микола шантажем витяг із Люди, він дозволив матері й дочці об’єднатися. Сам, легковажно насвистуючи, мало не пританцьовуючи, рушив до будиночка. Зробивши кілька кроків, повернувся до дружини. У його очах мерехтіли вогники пристрасті.
– Віднеси Джейн до Мар’ют, – ніжно мовив.
– Але ж… – хотіла заперечити, та чоловік був невблаганний.
На нього раптом накотилася хвиля бажання. Він почав обнімати дружину, цілувати їй шию й шепотіти про любов і свої почуття.
Інтерв’ю, якого так довго чекали Бабенки, нарешті відбулося й розчарувало українців. Вони-бо надто прискіпливо готувалися до кожного ймовірного запитання, нехай навіть найнеоковирнішого. Натомість нічого особливого у них не питали. Окрім стандартних відомостей про особисті дані попросили стисло викласти на папері свої вимоги та аргументувати їх. Стисло! Оце так! Людочка написала: «Хочу залишитись у Фінляндії, бо тут екологічно чисто. Не хочу жити в своєму Чорнобилі», – і раптово згадала ще й цю «тему». Микола довго кусав самописку, наче першокласник, каліграфічно виписував кожну літеру. Його опус виглядав так: «Моя Батьківщина – це п’яниця-мати. А я хочу жити зі справжньою матір’ю, яка піклується про своїх дітей. Мене хотіли загребти до армії, аби я загинув в Афганістані…» – хоча Афган був у далекому минулому. Коли ці двоє здали «твори» офіцеру, він запхав їх до теки й кинув у сейф.
– І все? Що далі? – коротко запитав здивований Микола.
– Чекайте! – відповів офіцер.
– Чого чекати? Ми й так півроку тут сидимо.
– Це ще недовго, – спокійно пояснив чиновник через перекладача. – На цей час у країні занадто багато біженців. Особливо з Радянського Союзу. Тому справи розглядаються дуже повільно. От, бачите, ваші документи до департаменту йшли шість місяців. Отже, можна зробити висновок, що наступного разу вас викличуть не раніше, ніж за рік-півтора.
Людочка й Микола голосно зітхнули в унісон. Офіцер подивився на них, як на дітей.
– Вас перевезуть до табору, де буде інший устрій проживання. Платитимуть прожитковий мінімум у розмірі 600 марок на кожного дорослого члена сім’ї та половину від цього на дитину, – погладив по голівці Женечку, яка весело гугукала, скачучи у мами на руках.
– О! – зрадів Микола. – А коли нас заберуть із Валкеали? – він не звертав уваги на натяк про закінчення інтерв’ю.
– Чекайте, – додав суворо офіцер та чи не силоміць випхав біженця з кабінету.
– Знову чекайте! – скипів чоловік, опинившись за дверима. – Мене це дістало.
– Коля, не накручуй себе.
– Нік! – гавкнув Микола. – Я казав тобі звертатися до мене лише так. Мене звати Нік.
– Добре, Ніку, давай не будемо сперечатися. Якщо вже нам випало чекати, то будемо робити це весело. Ну, навіщо нам, молодим, сумувати?