Зібравши волю в кулак, Людочка та її знервований чоловік чекали. Нарешті у холі лишилися тільки вони, єдині, кому не дали дозволу вселитися у нову чортову оселю. Побачивши спотворені нервовою судомою обличчя українців, супроводжувач усміхнувся, клацнув язиком і поманив їх, розгублених, назад до мікроавтобуса. Коля встиг перелякатися, крокуючи за дружиною, пошепки промовив:
– Давай не будемо за ним іти. Їй-бо, нас збираються депортувати.
– Може, через те, що я лаялася? – іронічно-в’їдливо запитала.
Безпідставні страхи минулися, коли українців наздогнала адміністраторка готелю, яка володіла російською, й пояснила:
– Ви їдете далі, до іншого табору, – побачила, як опустилися руки в чоловіка, й швиденько додала: – Це тут, неподалік. Також район Міккелі. Але з іншого боку, – почала показувати руками на північ. – Там набагато краще, – заспокоювала, поклавши теплу долоню Людочці на костисте плече. – Не хвилюйтеся. Там краще. Вісулахті називається.
– Куди вже краще, – бубонів Микола усі п’ятнадцять хвилин, що вони діставалися до сусіднього табірного містечка.
Жужа мовчала, ні про що не думала, просто їхала та й годі. Жінка втомилася від переїзду, від того, що Женя стала важка й не хотіла сидіти на руках у татка, а висла на її шиї. Хотілося вкластися на будь-яку лежанку й глибоко заснути, притискаючи до грудей дитятко. «І щоб коли прокинуся, відкрию очі – а я вже вдома», – зрадливо по відношенню до чоловіка, який забороняв це робити, мріяла про дім.
– Вау! – вивів її з оціпеніння радісний зойк.
Не відразу зрозуміла, чому коханий так радіє. А той втиснувся обличчям у шибку автомобіля й зацікавлено розглядав нове місце їхнього проживання. І справді, місцина була гідна того, аби, побачивши її, вигукувати «Вау!» або більш притаманне тим, хто зростав на мультиках «Ну, постривай!», словосполучення «Ух, ти!»
На гектарі абсолютно вільної від цивілізації фінської землі мирно повиростали, як грибочки, казкові сіро-блакитні величенькі дерев’яні котеджі групами по чотири на семи сотках землі, утворюючи невеликі подвір’я всередині. Таких дворів було зо два десятки. На кожному будинку білів номер і червонів хрест. Доріжки між будинками були акуратно посипані дрібним рожевим камінням, на клумбах росли квіти, попри те, що вже випадав дрібний вересневий перший сніг. У цій північній країні зима тривала з середини вересня аж до кінця травня. У серпні, гуляючи Валкеалським лісом, під купою опалого листя Люся натрапила на торішній сніг, чорний від пилу, що його притрусив. «Це тому, – пояснювала Мар’ют, – що Фінляндія – країна кришталево чистих і таких же холодних озер. Незважаючи на літню спеку, деякі кучугури не встигають розтанути за коротке спекотне літо, бо земля лишається мерзлою».
– Оце так! – дивувалася Людочка. – Невже ми будемо тут жити? – щасливо зиркнула на чоловіка.
Він, не тямлячи себе від радості, рвонув до робітника табору, який щойно покликав його. Після розмови з фіном Микола, інфантильно підстрибуючи на одній нозі, наблизився до дружини.
– Це наш будинок, – вказав на двері під номером один та подивився на гори майна, яке вивантажили з фургона під стіни будинку.
Ледве стримуючись, аби не закричати від приємного шоку, тамуючи серцебиття, тремтливими пальцями Люся вставила ключ у замок. Двері не відчинялися, бо щось не спрацювало у механізмі, ключ не хотів прокручуватися у шпарині. Микола озирнувся, шукаючи допомоги.
– Що за чорт! – лиш встиг вилаятися, як двері рипнули.
На порозі виросла молода чорнявка, котра не приховувала зневаги до гостей, які потурбували її спокій. Стояла на заваді, тримаючи двері напівзачиненими.
– Ми тут будемо жити, – повідомив Микола, використовуючи англійську як міжнародну.
Жінка заметляла головою, мовляв, нічого подібного.
– Ось наш ключ, – показав Коля й, запалюючись, легенько натиснув на двері.
Жінка ворожо крикнула до нього. Відразу після того на порозі з’явився чоловік. А між ними – дівчинка років п’яти. Людочка наділа на обличчя усмішку й дипломатично пояснила, використовуючи мову есперанто:
– Ми щойно приїхали. Нам дали ці ключі. Ми будемо вашими сусідами, – казала тим, що в хаті. І визвірялася на свого чоловіка, шепочучи вбік: – Я думала, ми будемо самі жити…
Смаглявці стояли, не поворухнувшись. Несподівано Жужа перетворилася на відьму. Женька почала пхинькати через втому, й це додало її матері нахабства.
– Та що, бляха-муха, з ними панькатись? Ану, відійди, – гаркнула й з силою штурхонула двері. Трійця відскочила. Люда зрозуміла, що тут доведеться виживати, показуючи ікла. – Це албанці, сто відсотків, – мовила до Колі, а потім кинула новим сусідам: – Албанія?