Одна сім’я з Ялти поспіхом відхрестилася від свого українства. Щодуху побігли до департаменту й написали заяву, що вони росіяни.
– Нас притискають на вашій Україні, – казали Бабенкам під час посиденьок.
Людочка знала, що вони освоюють та відпрацьовують нову легенду для наступного інтерв’ю.
– Незалежність таки справді стане на заваді, – міркувала Жужа.
– Казатимемо, що не віримо у зміни. А може, тепер гнути лінію, що ми за інтернаціоналізм? Скажемо, що проти такого сепаратизму. Чи на Чорнобиль валити? Тепер про армію не проходить, – Микола вголос перебирав варіанти.
– Давай таки дотримуватися нашої гілки, – Жужа розуміла, що так різко змінювати свідчення буде не на їхню користь.
– Я думаю, коли нам дадуть відмову, будемо пробиратися до Норвегії. А вже там скидатимемо усе на Чорнобиль. Скажемо, дитина хворіє, – доволі спокійно пропонував чоловік.
Ностальгія
Аби назбирати якнайбільше грошей, Микола вигадував щораз нові й нові методи та способи заощадження. Якось прибіг додому з сусіднього будинку, де півдня точив ляси, обговорюючи варіанти, вислуховуючи поради та мріючи про нездійсненне.
– Анна навчилася пекти хліб! – заволав із порога. Людочка приклала пальця до губ, попереджаючи, що донька ще не спить, а лише засинає. Микола, заволікши до хати купу снігу, на ходу зняв свої сорок шостого розміру черевики й повторив так само голосно: – Анна-албанка навчилася хліб пекти, – витяг із кишені шматок приплюснутого, ще теплого білого хліба й простяг дружині.
Він мав на увазі саме ту Анну, яка донедавна мешкала з ними під одним дахом. Родина Бабенків уже тиждень самостійно хазяйнувала в будинку номер один. Справа в тому, що протягом спільного проживання албанців неабияк нервувало, що маленька Женя плаче ночами. Вони спочатку вимагали в українців присипляти дочку за допомогою пігулок, тоді влаштовували бойкоти, не спілкуючись із сусідами, що, власне, не дуже турбувало Бабенків. І насамкінець вирішили потай скаржитися на таке неподобство керівництву табору, плекаючи надію, що українців відселять і балканці нарешті заживуть щасливо, як колись. Але з невідомих причин фіни вирішили виперти до іншого помешкання саме невдоволених громадян. У одному з будинків під лісом звільнилася спальня. Тому Анну з родиною терміново відселили до сварливих турків із повнолітнім сином, що хворів на синдром Дауна. Хоч як Анна верещала, а перебиратися довелось. Коли українці залишилися самі, Анна почала вряди-годи навідуватися в гості… щоб поскаржитися на турків та їхнього сина. Люся не надто гостинно приймала колишню сусідку, не хотіла, аби та вважала її подругою. Та тут Микола ставав на заваді, сам ходив до албанців і турків та норовив запросити усіх до себе.
– Я втомилася від гостей, – замість відповіді дорікала чоловікові. – Ти сам весь час десь вештаєшся, і вони ходять, грюкають у двері, верещать тут…
– Я збираю цінну інформацію.
– Краще б пішов навчатись, коли мене не пускаєш, – налила чоловікові полумисок борщу.
– Ти лишень покуштуй хліб, – Коля запхав шматок Люсі до рота.
Жінка розжувала кавалок й відзначила, що хліб дійсно вельми смачний.
– От бачиш. І ми будемо пекти.
– Ти будеш пекти хліб? – здивувалася.
– Я знаю як. Буду тобі казати. А ти міситимеш. Завтра поїду до міста по борошно. Уявляєш, для нього нічого не потрібно. Борошно, трошки солі, вода та дріжджі. От буханець скільки коштує?
– Ти поїдеш до міста?
– Так! Набридло скніти тут. Поїду, розвіюся.
Люся зраділа, що нарешті відпочине від перевезення вантажів. Хоча, заповнюючи кожну хвилину свого життя роботою по дому чи турботами про дитину, мала можливість не згадувати рідне місто, маму, тата, друзів і близьких. Лише ввечері, вкладаючись спати, дозволяла собі пірнати у спогади про минуле. Із підсвідомості вихоплювалися уявні світлини: ось зашарпаний, забитий ущент людьми у сірому негарному вбранні, тролейбус… Зненацька перед очима виникло виснажене, добре обличчя бабусі й викликало внутрішні ридання… Втамувала… Постав довгий балкон, обплетений виноградною лозою. Це тато посадив, аби був затінок, бо сонце влітку по обіді нещадно шкварило у вікна. Люся хотіла торкнутися лапатого темно-зеленого листя, здавалося, від цього дотику станеться щось неймовірне… Боляче защемило всередині на рівні грудей…
Попри фізичну й моральну втому, Жужа оптимістично зустрічала кожен ранок. Зістрибувала з ліжка, мчала на кухню, готувала сніданок дитині, годувала малу, тоді варила каву й нарізала канапок, вмивалася, вдягалася і лише після цього будила Миколу. У якийсь – не можна сказати прекрасний – день звичайний алгоритм пробуджень не спрацював, Люся не змогла підвестися у звичний час, чула крізь сон, що чоловік пішов до вітальні, до неї доносилося, як калатає щось по полицях на кухні. Крізь гудіння в голові долинав голосок дочки із сусідньої спальні, яка тепер називалася дитячою. Раптово всі звуки потонули у важкому тумані. Люда не бачила снів, лише легенький свист, ніби від швидкості… Чи це продовжувалося довго, жінка не тямила, але в якийсь момент із жахом второпала, що проспала годування дитини. Різко рвонулася з ліжка, вибігла у вітальню, кинула швидкий звірячий погляд на чоловіка, який дивився телевізор, тримаючи на руках дівчинку, що задоволено гугнявила. Людочка навіжено забелькотіла. Вона знала, що промовляє наступне: «Потрібно налити дитині кашки у пляшечку. Вона голодна». Була впевнена, що говорить саме ці два речення. Принаймні вони звучали в її голові. До того ж Люся чітко відчувала, як рухаються м’язи, відкриваючи її рота. Коли фраза була виголошена, жінка по-мишачому почала нишпорити у шафах, шукаючи чисту пляшечку. Двічі повторивши сказане, повернулася до чоловіка й побачила, що той дивиться на неї переляканими очима. Коля якось приречено-міцно притискав до себе Женю, по його зміненому обличчю блукали тіні, чоловік остовпів, забувши закрити рота, так і сидів з роззявленим. Непритаманний для Миколи вираз обличчя примусив Люсю зазирнути всередину себе. Вона спробувала ще раз повторити те, що вже говорила до цього. І нарешті почула, що саме промовляє. З її уст неслося: