– Потрібно запхати літак у небо. Він гуде, – блискавично затулила долонею рота. За кілька секунд спробувала ще раз. Промугикала, повторюючи подумки: «Потрібно налити дитині кашки у пляшечку. Вона голодна», і лише після перевірки розкрила рота. Зсередини Людочки транслювалося:
– Потрібно запхати літак у небо. Він гуде, – жінка кинула знайдену пластмасову пляшку на підлогу й, закричавши «Я з’їхала з глузду», втекла до спальні, зачинившись зсередини.
Через декілька хвилин у замкнені двері кімнати обережно пошкрябав Микола.
– Люся! Люсіль! Ти що там?
Люда сиділа на середині незастеленого ліжка й бубоніла собі під ніс:
«Оце рука… Так. Ру-ка. Тут ліжко. Постіль. Вікно», – вимовляла вголос саме те, що й хотіла. Заспокоївшись, впустила чоловіка.
– Що це зі мною було? – запитала й розревілася.
Женечка, побачивши, що мама плаче, й собі підхопила.
– Напевно, нерви… перевантаження чи що… – припустив Микола.
Його дружина останнім часом мало спала, погано харчувалася, бо виконувала програму «Заощадження понад усе».
– Тобі треба більше відпочивати. Джейн уже величенька, я можу з нею гуляти, – перехопив радісний погляд дружини. – Удень, коли вона спатиме, возитиму її у візку по вулиці.
– По снігу колесами? – запитала дружина.
Сама-бо носила малу на руках.
– Купимо сани… От завтра ж і куплю!
Чи не вперше Микола виконав обіцянку, не відкладаючи її у довгу скриньку. Сани були придбані, але не в крамниці, а з рук.
– Відгадай, кого я тобі привів? – радісно запитав за кілька днів після тимчасового Люсиного скаламучення свідомості.
– Кого? – жінка не вельми зраділа, що її відволікають, бо саме виймала з духовки дві щойно спечені паляниці й була небезпека обпекти руки об розжарені стінки плити.
– Вуаля! – хвацько вимовив і впустив до хати Рандо й Петю.
Вони кинулися до Люди, а вона до них, наче були найближчими родичами. Жінка швиденько накрила на стіл. Тим часом Микола хизувався своєю донечкою. Хлопці в силу юного віку не надто переймалися дитиною, торохкотіли один поперед одного. Розповідали про мандри.
За цей час встигли побувати у Норвегії, звідки їх депортували назад до Фінляндії. Місяць тому опинились у «Варсавуорі». А сьогодні, швендяючи по Міккелі, зустріли Миколу.
– Уяви, Люсіль, Рандо питає, що ти хочеш купити, що шукаєш, коли ми пішли по магазинах. А я кажу – сани. Рандо каже, не купуй, ми тобі принесемо вдвічі дешевше. Уявляєш? – Коля по-дитячому застрибав на дивані.
– А у вас тут шик, – промовив Петя, роздивляючись будинок.
– От би тут постійно жити, – вставив свою репліку Рандо.
– А ми і живемо, – сказала Люда, подаючи тоненько нарізані сир і ковбасу.
Удала, що не помітила, як Микола робить їй знаки очима, мовляв, досить уже наїдків. Рандо тим часом тлумачив свої слова про постійне проживання.
– Ну, постійно житимете, коли… – знітився. – Якщо отримаєте дозвіл.