– Ми обов’язково отримаємо, – самовпевненість Миколи не мала меж. – Я тут наводив довідки, збирав інформацію, й от що мені кажуть. Що нас ніхто не має права вислати з країни, бо в нас маленька дитина.
Рандо перезирнувся з Піотрасом і, коли той розклепив губи, непомітно метельнув головою, мовляв, не треба. Жінка помітила німу сцену й звернулася до Рандо:
– Давай, викладай, що знаєш. І не надумай мені брехати, – сказала надто суворо.
– На наших очах в Оулу, де ми мешкали до цього, видворили сім’ю з Донецька. У них був трирічний син, – Рандо замовк.
У хаті стало тихо. Микола втратив притаманну йому багатослівність. Їли мовчки. Людочка намагалася зняти напругу, що важким кавалком висіла в повітрі. Нарешті знайшла, на що перевести розмову:
– А як це ви у півціни сани знайдете?
– Хто сказав, що знайдемо? – запитав Петя. – Ми їх вкрадемо.
Настав час перезиратися подружжю Бабенків, які подумали, що хлопці в такий спосіб розводять їх. Отак напряму сказати, що вони крадії, – це може бути лише жарт.
– Та досить вам соромитись, усі крадуть. А як тут вижити? Для нас це бізнес. Увесь «Варсавуорі» замовляє нам речі, – Рандо був задоволений, що неабияк вразив знайомих.
– Усе що завгодно! – додав Петя задля реклами.
– А-а-а!? – Людочка не могла скласти питання.
– Схема така. Ти йдеш до магазину, – Рандо тицьнув на Люсю. – Вибираєш річ, яка сподобається. Приміряєш. Запам’ятовуєш назву магазину, де саме знаходиться товар, фірму, колір, ціну, розмір. Передаєш ці відомості нам. Ми тобі того ж дня приносимо потрібну шмотку чи побутову техніку, чи там, сани. Ти з нами розраховуєшся. Рівно половину від ціни. Без обману!
– А продукти? – Микола слухав із цікавістю, подумки підраховуючи, скільки на цьому можна заощадити.
– Продгрупа виключно у великих обсягах, – по-діловому взялися до справи естонці. – Заради пляшечки йогурту ми не станемо ризикувати.
– Зрозуміло, – Людочка почала прикидати, що б їй таке захотіти, аби купити це вдвічі дешевше. – Ви не боїтесь покарання? – запитала й засоромилася, бо поставила себе на місце судді, а хлопців зробила підсудними.
Естонці відразу зареготали, не звертаючи уваги на душевні копирсання Людмили.
– Ми володіємо фінською. Нікому на думку не спаде, що ми чужинці. Тому в супермаркетах до нас не придивляються. Тут лише кілька років тому, коли дали червоне світло для біженців, почали купувати замки для будинків. А до цього не замикалися. Фіни – вони як діти. Лосі, одним словом, – новий вибух сміху.
– Нічого собі діти, п’ють, як навіжені, – вставила Жужа.
Вона не раз бачила корінних мешканців цієї суворої країни у жалюгідному стані. П’яньма-п’янючі, валялися вони посеред засніжених вулиць маленького Міккелі, не випускаючи з рук напівпорожньої пляшки – найдорожчого, що мають на цьому світі. Таких серед місцевих було шістдесят відсотків, якщо не брати до уваги дітей. Алкоголіками опікувалися городяни, вбрані у темно-зелені комбінезони, з бетликами на грудях. Лагідно, аби, не приведи, Господи, не образити хворого, піднімали очманілого від оковитої співгромадянина, садовили до авта й везли у невідомому напрямку. Спочатку Людочка думала, що їх доправляють до поліції, витверезника чи відразу до буцегарні. Виявилося – зовсім ні. Ті люди у зелених костюмах – волонтери, на яких держава виділяє символічні кошти. Вони відповідають за визбирування по дорогах й тротуарах, парках та лісах знеможених аліків. На волонтерів покладалися обов’язки розвозити п’яничок по хатах й вкладати їх спати у власні холодні ліжечка. Кожен прихильник сорокаградусної мусив мати у нагрудній кишені ключ із цидулкою, на якій зазначалася точна адреса проживання заспиртованого тіла. Ще більше здивування у Людочки викликала інформація, що алкоголіки отримують на додаток до своєї щомісячної соціальної допомоги в розмірі 1500 марок ще й 100 щоденних на пляшку. Це щоб не спонукати бухариків до крадіжок. За законною сотнею щоранку шикувалася черга під муніципальним департаментом із соціального захисту населення.
– Ну, що є, то є. П’ють – це правда, – Рандо потер долонею об долоню й подивився на друга.
Той підморгнув до Людочки й пояснив:
– Ми й на цьому бізнес робимо. То що? Братимете щось?
– Не підганяй їх, Піотрас. Принесемо завтра сани. Розрахуються, тоді поговоримо, – Рандо нагадав другові про етикет.
Гості, обнявши по черзі Людочку, Миколу і навіть маленьку Женечку, подалися геть у темноту полярної ночі. Тут ця клята ніч не так давалася взнаки й не була такою довгою й виснажливо темною, як, скажімо, за полярним колом. Дехто розповідав, що там також живуть люди. І навіть доходили біженські припущення, що невдовзі почнуть будувати табори виключно на територіях під боком у дідуся Санти.