– А чому ви втекли? – Люся соромилася ставити некоректне запитання, але не могла втримати його в собі. – Адже у вас такі цікаві професії.
Авдєєви перезирнулися, посміхнулися сумно. Тоді Свєта, ніжно обнімаючи дев’ятирічну дочку Варвару, промовила:
– Нам потрібно лікуватися.
Люда задовольнила свою цікавість. Удома вони з чоловіком обговорили почуте.
– Це що означає? Що Варя – хвора? А на вигляд міцненька дівчинка.
– Найвірогідніше, вони брешуть. Взагалі вони мені не подобаються. Набундючені, пихаті козли.
«Ти їм також не надто подобаєшся, набундючений, пихатий козел», – подумала, згадуючи, як росіянка нещодавно озивалася про Миколу, використовуючи не найкращі епітети.
– Як же вони можуть брехати щодо здоров’я дитини? – здивовано запитала.
– А отак! – Коля не знав, чим вмотивувати впевненість щодо брехні Авдєєвих. – Заради фінського громадянства на все можна піти.
– Навіть на те, щоб зробити дитину хворою?
– Кажу тобі, все це вигадки! Вони, скоріш за все, купили довідку й тепер нею розмахують, доводячи, що більше варті оселитися тут, ніж, скажімо, ми.
– До чого тут ми? – розгнівалася Люся.
– До того, що їм дадуть, а нам скажуть – гуд бай, дебіли. Ви, скажуть, живі-здорові, валіть у свою незалежну й розбудовуйте її, гаруйте, не розгинаючи спини. А ми, скажуть, будемо жирувати, червону рибу жерти, чистенькою джерельною водою запивати. А ви їдьте, їдьте! – Нервово вимірював кімнату широкими кроками від стінки до стінки, наче загнаний звір. – Скоро Джейн рік. Що вони тягнуть, чому не скажуть відразу – ні або так? Придурки. Ненавиджу цих фінів! Лосі!
– Як же ти тут збираєшся жити, любий, якщо ти їх ненавидиш?
– От що я тобі скажу, люба, – зробив наголос на слові «люба». – Я, коли отримаю дозвіл, а тоді й громадянство, жодної хвилини не залишуся в цій Суомі, – він вимовив останнє слово з такою самою зневагою, як і «люба».
– Оце так новина. І куди ж ти поїдеш?
– Не я, а ми. До Америки!
– Я про таке з тобою не домовлялася. Адже з Америки не так просто дістатися додому. Звідси набагато ближче…
Микола не дав договорити дружині, вчепився в її кофтину, притяг до себе й зашипів:
– До якого дому? Твій дім там, де я. А якщо ні… – вхопив на руки Женьку, яка гралася на підлозі іграшками й спостерігала, як мама з татом «обіймаються». – Тоді ти будеш тут чи де ти там собі задумаєш, а ми… – показово поцілував дочку. – Ми будемо там, де вирішу я.
Люда не кинулася доводити своє, бо знала, до чого призводять суперечки. Ще взимку, після чергової сварки-істерики, вибігла надвір роздягнена, хотіла втекти від нескінченних з’ясовувань стосунків. Ішла тоді. Йшла. Йшла, не тямлячи куди, не відчуваючи холоду, не усвідомлюючи, що почався ліс… Її знайшли через півгодини троє червонохрестівців, піднятих на пошуки. Жінка прямувала у невідомість. Коли її наздогнали на скутерах, не відразу зрозуміла, що від неї хочуть. Пам’ятаючи це, не давала скандалу розростися до рівня божевілля, лише запитала у чоловіка:
– Будеш каву?
Світлана, Семен та Варя відвідували школу, дівчинку влаштували у звичайний клас, до фінських дітей. Варка зльоту вхоплювала науку, інтегрувалася у фінське суспільство, представлене класом, щебетала фінською чи не краще за самих корінних мешканців. Її мама й тато навчалися на курсах разом із Людочкою. Світлана якось запропонувала подрузі ходити до басейну.
– Дорого, – знітилася Жужа.
Не бажала розповідати, що всі кошти зосереджені в руках чоловіка.
– Це безкоштовно, – всміхнулася новгородка, інтуїтивно розуміючи, що в подруги немає грошей.
– Як так?
– Напиши в офісі заяву, що в тебе болить спина й тобі потрібен басейн. От і все.
– Так просто? – Люся дивувалася вмінню Світлани йти на контакт із фінами.
Ця жінка була активна у спілкуванні, питала, цікавилася, вимагала, врешті-решт.
– Я плаваю півроку, відколи ми сюди приїхали. Спочатку попросила про таку послугу для Варі, бо їй дійсно потрібно. А тоді розговорилася з Юхою, що сидить на офісі, він допоміг влаштувати таке щастя й для мене.