– Відпустіть мене додому, дядечко! – Її слова луною відштовхувалися від стін. – Прошу вас! Відпустіть… Я додому хочу… До мами, любої мами, до таточка… Як я сумую за своїм містом, – плакала, схилившись до столу. – Дядечко, рідненький, вишліть мене до Вінниці. Я більше не можу, не можу, не можу! – ридала, повторюючи одне й те саме.
Офіцер, який найменше очікував такої реакції, щосекунди підбігав до жінки, подаючи їй то склянку води, то серветки. Він не йняв віри Люсиним словам. Ця жінка бажає, аби її вислали з Фінляндії? Але ж такі, як вона (знав достеменно), будь-якими методами намагаються залишитися в його країні, відірвати шматок від його пирога, скористатися благами цивілізації, над якими гарував довгими десятиліттями він, середньостатистичний фін. Чоловік за півгодини заспокоїв Люсю, висотавши власні сили. До його кабінету за цей час заглядало чимало цікавих, яких він виштовхував зі словами: «У жінки істерика».
– Ти хочеш додому? – запитав, коли Люся припинила кричати, дивилася на нього блискучими дитячими очима й терла червоного носа.
– Хочу… Понад усе!
– То поїдете. Напишіть заяву. Ми вас відправимо за державний кошт. Не потрібно буде витрачатися, – розвеселився, а тоді побачив, що Людочка збентежилася. – Можете не поспішати, залишитеся ще на два тижні. Адже у вас сімнадцятого зарплата, – підморгнув, мовляв, усе розумію.
– Ми не поїдемо. Поїду лише я і дитина, – тамуючи черговий напад, сказала Люся.
– Тобто?
– Нік, мій чоловік, не хоче додому. Це тільки я. Я йому нічого не казала. Ніколи. Лише натякала…
– Це вже гірше, – офіцер дістав із полиці товстезну книжку, відшукав потрібну сторінку, довго вчитувався у написане, підперши руками скроні. – Потрібний дозвіл батька на вивіз дитини… – потічки покотилися у жінки по щоках. – Доведеться чекати депортації. Залишилося недовго, – аби заспокоїти Люсю, поплескав жінку по плечу.
– Він не буде чекати, – наважилася відкрити карти.
– Тобто піде на Норвегію? – поліцейський, судячи з усього, знав, куди зникають біженці, котрим «світила» депортація.
Люсю відпустили, так і не придумавши, що робити з її бажанням потрапити додому. Для самої жінки арешт послугував поштовхом до того, аби зазирнути в себе й сказати правдиво, чого хоче. І вона вибрала майбутнє, яке відразу й оголосила так, аби самій почути: «Я хочу додому. ДОДОМУ!!!»
Цього дня їй невідступно крутилося в голові слово «Батьківщина», почувалася піднесеною та знервованою одночасно, всміхалася, зовсім не контролюючи цього. Обнімала й цілувала донечку більше, ніж завжди. Під вечір, коли вони з чоловіком зазвичай починали сваритися, Люда всадовила Миколу до столу, сама вклалася навпроти й вимовила голосом, який не впізнала:
– Я тобі зраджую.
Він мовчав.
– Не важливо з ким. Але факт такий є.
Він мовчав, дер вказівним пальцем задирку на великому.
– Я тебе не кохаю. Здається, не кохала ніколи.
Микола зиркнув на стелю.
– І його не кохаю.
Чоловік простягнув до Людочки руки, намагаючись обняти.
Жінка відсторонила його.
– Я забуду, – сказав напрочуд ніжно. – Ми почнемо все спочатку… У іншій країні. Ти мене покохаєш. Я все зроблю для цього.
Жужа подивилася на чоловіка і не змогла знайти жодної зачіпки, аби пристати на заманливу пропозицію.
– Ні! – відмовила різко. – Я їду додому. З Женею. Якщо ти хочеш – їдь також. Але я з тобою не житиму.
Микола несподівано стрімко зірвався з місця й помчав до ванної кімнати. На ходу підхопив Женю. Не встигла Люся підвестися, як він з’явився перед нею, тримаючи в одній руці розкладені ножиці й погрожуючи перерізати собі вени. Вимагав у дружини забрати свої слова назад. Людочка бачила, як перелякалася дочка, що сиділа на татових руках й дивилася на ножиці. Мати потяглася до дитини. Микола відштовхнув її ногою та заволав на все горло:
– Зараз Джейн побачить, що її мама зробила з татом, – звертаючись до Жені, додавав: – Дивись, це твоя мама вбиває мене.
Дитя плакало, Люся благала чоловіка припинити божевілля, а він ставив свої умови, тримаючи ножиці біля зап’ястка.
– Ти не відбереш у мене Джейн. Клянись, що не відбереш, – вимагав та натискав на лезо ножиць. – Присягайся! – кричав знавісніло.
Люся відчула, що от-от знепритомніє. Усі сили віддала на зізнання у невірності й тепер не мала бажання й змоги боротися. Тихо промовила: