За ним металевим дзвоном зойкнули двері, рипнув іржаво засув, підступним присвистом крутнувся ключ у шпарині. «Знайти б чим укритися й заснути», – віднайшла спосіб втечі від реальності. Згадала про речі, що їх везла у торбах. Розв’язала один із мішків, висипала бебехи на нари, зарилася у шмаття, підклала частину під голову та відключилася.
Допит
– Встати! – почула гучний наказ, який заглушався скреготом залізяччя.
Інерційно схопилася на ноги й, побачивши інтер’єр, згадала, де перебуває.
До камери увійшли по черзі троє. Перший – молодий, чемний і з гарною поставою, всівся за стіл на принесений із собою стілець, вийняв із теки папір, ручку і, наче першокласник, приготувався записувати. Людочка перевела погляд на інших, які похапцем запихали її пожитки до мішка.
– Що сталося? – звернулася до збирачів, але ті не відповіли.
Натомість писарчук спокійно мовив:
– Зараз вас допитають.
– Допитають? – здивувалася. – З приводу чого?
Офіцер за столом проковтнув язика. Після десятихвилинного очікування до камери зайшло двоє набундючених, підстаркуватих, обтяжених величезними животами чоловіків у військовій формі. Відрізнялися один від одного лише погонами, які свідчили, що це не прості смертні.
«Що воно таке?» – встигла подумати Людочка.
– Ім’я, прізвище, по батькові, – наказово вимовив один із пузанів.
Інший, старший за званням, сидів, склавши руки на грудях. Впритул дивився на Люсю, примруживши одне око.
– Бабенко Людмила Олегівна, – всередині Жужі захололо.
– Це ваше справжнє ім’я? – запитав той, що вів допит.
– Так! – не подумавши відказала, потім схаменулася, подивилася на писаря, який швидко рухав ручкою, додала: – Ні! Я Жужелиця.
Усі троє задоволено перезирнулися.
– Добре! Де, коли народилися…
За годину допиту Людочка відійшла від страху. Ці люди видалися їй звичайними й такими, що не несуть загрози. Вони питали про батьків, про чоловіка, про рідне місто й ті місцини, в яких проживала у Фінляндії. Людочка з радістю розповіла історію перебування на чужині, сповістила про рішення повернутися додому. Військові слухали уважно, не пропускаючи жодного слова. Людочка звеселіла: «Ось, розповім їм усе. Мене відпустять. Чого мене тримати?»
Після низки звичайних питань, на які Люся відповідала відверто й щиросердо, почалися провокативні.
– То в якій спецшколі ви навчалися? – запитали.
Люда не розпізнала заковику, відверто розреготалася та наївно додала:
– Це була не спецшкола, а звичайна середня загальноосвітня у місті Міккелі. Я ж вам казала, ми там вивчали мову…
– Скільки вас там було? – обірвав Жужу офіцер.
– Ну… – Людочка намагалася порахувати. – Двадцять-тридцять, якщо рахувати всіх, хто потім долучився.
– Нас цікавлять вихідці з СРСР.
– Тоді п’ятеро, ні, шестеро, – виголошуючи початкові літери імен, загинала пальці.
– Повні імена, прізвища, місця народження, добре було б адреси осіб, які разом із вами навчалися підривній діяльності у фінській спецшколі.
Людочку заціпило. Вона не вірила своїм вухам. Якій діяльності? У якій спецшколі? Відчула, як слідкують за нею дві пари очей.
– Я не вчилась… – плуталася в показах. – Точніше, навчалася.
– Що заносити? – запитав писарчук у старшого.
– Вчилась, вчилась, – ствердно мовив той.
– Тепер, скажи нам, любонько, коли тебе завербували, хто, за яких обставин?
– Та що ви верзете? – вихопилось у «шпигунки», вона обурилася та скочила на ноги. – Я жила, як і всі біженці у таборі…
– Табори охороняються? – пролунало чергове питання.
– Ну, є якась охорона, напевно.
– Зі зброєю.
«Та вони божевільні», – подумала.
– Кого ви хочете з мене зробити? Я не шпигунка, – вп’ялася поглядом у головного.
– Усі так кажуть, – відповів він рипучим голосом.
Люся потрапила до лап спрута. Їй шиють політичну справу. Жінка пожалкувала, що поїхала з по-дитячому наївної Фінляндії. «Повернутися б зараз назад, тоді вже не потрібно буде складати недолугих легенд, бо є своя правда про ув’язнення», – думала. Жужа картала себе за те, що повірила змінам у цій країні. Тепер вона втратить не лише дитину, рідних, Батьківщину, але й свободу. «Моя рідна Україна!» – подумки мовила з сумом. Тоді подивилася на типів, що ліпили з неї шпигунку. «Російські офіцери, – пронісся здогад. – А я українка». Відчула, що намацала тонку ниточку, за допомогою якої вилізе звідси.
– Я відмовляюся давати будь-які свідчення, – помітила, як посміхнулися всі, включаючи писарчука. – Я громадянка України. Тому вимагаю повідомити про себе послу моєї держави у вашій країні, – на словах «моєї» та «вашій» Люся зробила особливий наголос.