Він мав проходити ще ніким не торованим шляхом, ніхто з біженців, що жили поруч, не приміряли на себе цей спосіб втечі від депортації. Ховалися в сусідній Руотсі – Швецїї та Нор’ї – Норвегії. Або просили прихистку в країнах старої Європи, звідки їх дуже швидко транспортували назад до Суомі, а вже звідси – у в’язницю чи додому.
З дилером Миколу звів один крутий албанець із тих, що були при пістолетах. Ще влітку Микола знічев’я пішов на консультацію до албанця. Той, тримаючи руку на зброї, запитав вишкірно:
– Будеш брати товар чи так цікавишся, аби настукати?
У запитанні вчувалася погроза, тому Микола примусив себе самого повірити у те, що він хоче «брати товар», про що відразу й повідомив. Голос українця звучав правдиво, і бандит видав йому ім’я, номер телефону та кошторис. За консультацію Микола вивалив сто фінських марок. Хоч і не хотілося, але що поробиш – життя дорожче.
Щойно Люся зізналася Миколі в зраді, коли почала патякати про повернення додому, мозок зрадженого чоловіка налаштувався на потрібну хвилю й запрацював навколо теми, підкинутої нещодавно албанцем.
Маючи на руках паспорт, Коля, оглядаючись навсібіч, відійшов далеченько від поліційного відділку й зателефонував із найближчого телефону-автомата. За коротку мить там взяли слухавку, але Микола чув лише німоту.
– Алло! – вимовив він тремтливим голосом, тоді прокашлявся і вже більш впевнено повторив: – Алло!
Мовчанка тривала, хоча було чути, що там дихають.
– Я щодо візи, – наважився вимовити Микола.
– Коли? – запитали приглушено, здалося, що до слухавки приклали ганчірку.
– Чимскоріш. Завтра, – не витрачав зайвих слів.
– О другій дня біля пам’ятника Сібеліусу. Знайдеш?
– Скільки того Гельсінкі, – пожартував Микола.
Жарт сприйнявся на «ура», чоловік відняв від слухавки хустинку, звук відразу став чистим.
– Як я тебе впізнаю? – запитав незнайомець.
– Я буду з дитиною на руках.
– То й віза потрібна на двох?
– Так!
– Удвічі дорожче.
– Може, скинеш?
– Або так, або ні.
– Так!
– Окей.
На цьому перемовини були закінчені.
Сон не йшов, Коля виліз із ліжка й почав збирати валізу. «Треба буде викликати таксі, – розмірковував, – швиденько вийти з готелю, аби ніхто не встиг нічого запитати. Бо почнуть тут проводи влаштовувати, кагалами ходити та увагу привертати». Коля знав, що електричка на столицю йде о сьомій, тож міг не хвилюватися, що хтось о цій порі побачить його. Табір глибоко спить до десятої. Так рано в коридорах можна зустріти хіба що тих, хто повертається з нічних гулянок.
Таксі було викликано, валіза знесена донизу, і Коля з дочкою майже не помічені змогли вибратися з «Варсавуорі». Від’їжджаючи, він показав спересердя «фак» у заднє скло автомобіля. Женя спокійно куняла у татка на руках.
Візовий дилер не обдурив, прийшов вчасно, довго вдивлявся в Миколу, який, тримаючи на руках Джейн, роззирався на всі боки. Зранку панові Бабенкові вдалося безперешкодно виканючити в російському посольстві свідоцтво про народження. Брехав, що хоче повернутися на батьківщину, але житиме в Росії, не вабить його Україна, тож, аби не було ніяких проблем із документами, вирішив, мовляв, усе оформити офіційно. Показав довідку про народження на ім’я Бабенко Жені Миколаївни. У посольстві здивувалися, бо в довідці було зазначено саме Женя, а не Євгенія. До того ж на фінський манер слово виглядало так: «Senja», але над літерою «S» стирчав маленький апостроф, що автоматично мало означати, що це вже не «ес», а «же». Ну, немає у фінів літери «ж»! Росіяни не вигадали нічого кращого, ніж перенести ім’я, змінивши лише латинські літери на кирилицю. Апостроф у процесі загубився і вийшло «Сенья». Микола довго роздивлявся фіолетове (на відміну від радянських зелених) свідоцтво про народження з дивакуватим іменем власної дитини.
– Сенья, то Сенья, хай вам чорт! – вимовив. – Усе одно ти Джейн.
Дівчинка раділа, що вони з татусем кудись мандрують, їй було весело й приємно отримати купу цукерок, іграшку та обіцянку купити морозива.
– За три дні буде віза. Але летіти потрібно відразу, – повідомив продавець добре зроблених фальшивок, сівши на порожню лавку.
– Я й не баритимуся. Погано, що три дні чекати. Мене можуть почати шукати.
Незнайомець почухав неголену щоку, поводив язиком у роті, ніби шукаючи залишки сніданку, тоді сказав: «Зажди тут», – та відійшов убік. Дзвонив по радіотелефону. Такі Микола бачив у фільмах. Ймовірно, коштував він ого-го. Не встиг українець насолодитися розмірковуванням із приводу такої цінної штуки, як Стефан, а саме так представився незнайомець, повернувся до нього.