– Дочко! – благала перекошеними вустами. – Та скажи нарешті, що сталося. Не мовчи!
– Усе добре, мамо. Ти чого розкисла? – вдавала спокій Люся. – Усе добре. Микола скоро повернеться… Ми ж із ним домовилися…
– Що тобі там сказали? – мама піднімала з підлоги телефонний апарат. Люсі хотілося повідомити щось на кшталт:
«Вони вже їдуть», – натомість дурнувато роздивлялася павучка на стіні, поки не вичавила:
– Усе лише починається.
Мама зрозуміла, що дочка не буде відкриватися, тому, поцілувавши її в щоку, вийшла з кімнати, тихенько причинивши двері, ніби за ними знаходилася смертельно хвора людина, яку не варто турбувати.
Ірина Романівна кожного вечора пошепки обговорювала ситуацію з Олегом Тимофійовичем, лежачи в ліжку. До ранку обоє не могли заснути, обмізковуючи, що сталося в родині їхньої доньки. Подеколи Люсиному татові надходили зовсім божевільні думки.
– А може, вона й не народжувала ніякої дитини? – питав і сам лякався.
– Ти вже зовсім з глузду з’їхав, – ображалася на такі припущення його дружина й ляскала чоловіка долонею в лоба. – А фотографії? – діставала з-під дивана невеличку кипу світлин та переглядала їх, тихенько пускаючи сльозу.
– Досить лити воду, – просив тато. – Запитай у неї відверто. Нехай розповість.
– Я думаю, вони посварилися з Миколою.
– То й що як посварилися? Чи ми не сварилися?
– Спи вже! – не знала, чим закінчувати такі розмови, тому наказувала спати.
Жоден до ранку не стуляв очей, але й не розтуляв більше рота.
Люда заспокоювала себе: «Можливо, – думала, – їх також заарештували й кинули до буцегарні у Виборзі. Микола, – міркувала, – не знає, як звідти вийти». Мріяла-уявляла, що неодмінно їх витягне, піднявши на ноги усю світову спільноту.
За два дні нестерпного очікування зателефонувала ще раз, щоб поставити табірному начальству пряме запитання: «Куди поділися її чоловік і донька із ввіреного їм притулку?»
– Кажуть, що вони відлетіли до Сполучених Штатів Америки. Це все, що я знаю, – на тому кінці дроту відчувалося легке роздратування.
«Боже, я втратила дитину!» – закричала Жужа щосили й гепнулася додолу. Вигукувала ці слова, в істериці качаючись по підлозі. Ірина Романівна хотіла допомогти Люсі, та не знала, як до неї підступитися. Дочка билася головою об паркет, і з її лоба вже юшила кров.
– Людочко, дитинко! Що ж це таке коїться? – старша жінка ніколи такого не бачила.
Переборюючи оціпеніння, зателефонувала чоловікові на роботу й викликала його, ніби він був каретою «швидкої допомоги», яку набагато доречніше було б чекати у цю хвилину.
– Я втратила дитину! – верещала Люда.
– Що ти кажеш, Люсю? – навздогін їй вересонила мама. – Женя померла? – припущення примусило обох жінок замовкнути.
– Що ти, мамо? Що ти кажеш? – молодиця, сидячи на підлозі, дивилася на неньку затуманеним поглядом, по-божевільному відкопиливши губу й дрібно трусячи головою.
– Це не я кажу! – естафету істерики перейняла мати. – Це ти кажеш! – зафальцетила й вдарила долонею по стіні. – Це ти мовчиш увесь час, а тепер ось кажеш, що ти втратила дитину, – перейшла на бас. – Що мені думати? Що-о-о?
Черга заспокоювати дійшла до дочки, яка замість того, аби підвестися з підлоги, жестом поманила до себе матусю. Та приєдналася до Жужі, обняла, притулилася й годину вислуховувала все, що їй розповідала Люда. Усе, як воно було, усе, чого дочка не говорила раніше про її життя у Фінляндії, про Миколу, про ситуацію, в яку потрапила.
– Ти не втратила дитину, – резюмувала Ірина Романівна після почутого. – Я знаю і вірю, що батько не може відгородити дочку від матері.
– Цей батько може, мамо, – примушуючи себе всміхнутися, завершила Люся.
Коли додому прийшов тато, дві жінки так і сиділи посеред кімнати. У дочки на лобі засохла кров, обидві з червоними носами й очима. Він сів із ними поруч і не міг вичавити з себе жодного запитання.
В очікуванні
Що таке три місяці? Це зовсім не великий строк. Наприклад, літо, яке складається з такої ж кількості тижнів, пролітає напрочуд швидко. Чи, припустимо, хтось виконує цікаву, улюблену роботу – також не помітить, як минули дев’яносто днів. Але три місяці марних очікувань звістки про долю дворічної донечки – надто важкий тягар. Люда змарніла, не могла їсти, не хотіла виходити з дому, просиджувала годинами біля зеленого надщербленого телефонного апарата, не відводячи від нього очей.