Зупинившись на хвильку, побіжно і недбало, аби схилити списа перед принцом Баелором, він понісся чвалом до північного кінця поля, повз шатра князя Лео та Шторма-Реготуна, і вповільнив коня тільки перед шатром принца Валара. Молодий кронпринц підвівся і став коло щита, напружившись. Якусь мить Дунк був певний, що Аеріон вдарить саме у цей щит… але той засміявся, проминув його і щосили брязнув по клітинах пана Гамфрея Гардинга.
— Виходь-но на битву, лицар малий! — проспівав він дзвінким гучним голосом. — На полі чекає дракон вогняний!
Пан Гамфрей силувано кивнув суперникові, поки виводили його коня, тоді сів верхи, пристебнув шолома, узяв щита і списа, не дивлячись у бік принца. Глядачі замовкли, коли двоє лицарів роз’їхалися по місцях. Дунк почув брязкіт, з яким принц Аеріон засунув забороло. Тоді засурмив ріг.
Пан Гамфрей рушив повільно, потроху розганяючи коня, але суперник його відразу стиснув гнідого огиря обома острогами і пустив з місця чвалом. Яйк знову звів коліна.
— Убий його! — заволав він раптово. — Убий! Гир на нього, бий-убивай!
До кого з лицарів він гукав, Дунк не зрозумів. Спис принца Аеріона з визолоченим кінцем, пофарбований смугами трьох вогняних кольорів, нахилився над перешкодою. «Низько, занадто низько» — подумав Дунк, щойно його побачив. — «Він не поцілить вершника, зате зачепить коня пана Гамфрея… він має підняти списа вище.» А тоді зрозумів, чого саме прагне Аеріон, і нажахався. Хіба ж можна…
Останньої миті огир пана Гамфрея став дибки і закотив очі, рятуючись від націленого вістря. Та запізно. Спис Аеріона влучив коневі трохи вище нагрудника і вийшов з карку разом зі струменем червоної крові. Огир відчайдушно заіржав з болю і впав набік, розтрощивши дерев’яну перешкоду на шматки. Пан Гамфрей намагався зіскочити, але одна нога йому заплуталася у стремені, втрапила між побитою огорожею і конем та гучно хряснула, а лицар несамовито заволав з болю.
Слідом заволала і уся Ясенбродська лука. Полем побігли пахолки, щоб витягти пана Гамфрея, та поранений кінь хвицяв ногами на всі боки, не даючи наблизитися. Аеріон недбало проминув місце кривавого лиха, проїхав до кінця доріжки, розвернув огиря і зачвалував назад. Він ще й гукав щось, але Дунк не міг розібрати слів за майже людським вереском помираючого коня. Зіскочивши з сідла, Аеріон витяг меча і рушив до поваленого суперника. Його власні зброєносці разом зі зброєносцем пана Гамфрея мусили відтягнути принца назад. Яйк судомився на плечах Дунка.
— Пустіть мене, — жалібно простогнав хлопчик. — Бідний кінь… пустіть мене на землю.
Дунка й самого трохи не знудило. А що він робитиме, якщо така сама доля спіткає Грома? Тим часом стражник одним ударом галябарди скінчив муки огиря пана Гамфрея. Дунк розвернувся і попхався крізь натовп. Вийшовши на відкрите місце, він зняв Яйка з плечей. Каптур малого впав з голови, і Дунк побачив його червоні набряклі очі.
— Так, знаю, жахливе видовисько, — втішив він хлопця, — але зброєносець має володіти собою. На турнірах трапляється ще й гірше, от побачиш.
— Воно не саме трапилося, — відповів Яйк, тремтячи. — Аеріон навмисне так вчинив. Ви ж бачили.
Дунк спохмурнів. Він справді бачив усе на власні очі, але не хотів вірити, що лицар, тим паче драконового роду, міг так спаплюжити шляхетний звичай.
— Я бачив зеленішого за весняну траву лицарчука, що не зміг як слід утримати списа, — відповів він уперто. — І не смій сперечатися. На сьогодні, гадаю, герці скінчено. Ходімо звідси, хлопче.
XIII
Дунк вгадав щодо змагань того дня. Поки безлад на полі вдалося якось угамувати, сонце вже сідало на заході, тому пан Ясенброду оголосив кінець турнірних герців.
Коли на луку наповзли вечірні сутінки, уздовж базарних рядів запалили сотню смолоскипів. Дунк узяв ріг пива собі й половину для хлопчини, щоб його підбадьорити. Вони потинялися трохи, послухали жвавої музики на козі й тамбурині, подивилися лялькову виставу про Німерію, войовничу царицю з десятьма тисячами кораблів. Лялькарі мали усього два кораблики, але зуміли показати запеклий морський бій. Дунк хотів був запитати дівчину Танселу, чи вона вже змалювала йому щита, але бачив, яка вона заклопотана. «Почекаю, поки скінчить» — вирішив він. — «Може, тоді й випити зі мною не відмовиться.»
— Пане Дункане, — покликав голос позаду, а тоді ще раз, — пане Дункане!