— Висвятіть мене! — Раймун рвучко розвернув Дунка до себе, схопивши за плече. — Я займу місце свого братика. Пане Дункане, висвятіть мене у лицарі!
І він став на одне коліно.
Дунк спохмурнів, потягся був до руків’я меча, але завагався.
— Раймуне, я… краще не треба…
— Треба! Без мене вас лише п’ятеро.
— Хлопець вірно каже, — мовив пан Лионель Баратеон. — Погоджуйтеся, пане Дункане. Кожен лицар може висвятити іншого.
— Ви сумніваєтеся у моїй хоробрості? — запитав Раймун.
— Та ні, — відповів Дунк. — Не сумніваюся, але ж…
Він усе ще вагався.
Морок вранішнього повітря прорізали сурми. До товариства підбіг Яйк.
— Пане, вас просить до себе князь ясенбродський.
Шторм-Реготун нетерпляче струснув головою.
— Йдіть собі, пане Дункане. Я висвячу в лицарі зброєносця Раймуна.
Він вийняв з піхов меча і відіпхнув Дункана убік.
— Раймуне з дому Фосовей, — почав він урочисто, кладучи лезо меча на праве плече зброєносця, — хоробро битися загадую тобі перед лицем Воїна.
Тоді переклав меча з правого плеча на ліве.
— По правді чинити загадую тобі перед лицем Батька.
Знову на праве.
— Юних та невинних боронити загадую тобі перед лицем Матері.
На ліве.
— Усіх жінок захищати загадую тобі перед лицем Діви.
На цьому Дунк полишив їх, відчуваючи зразу і полегшення, і вину. «Ще одного бракує» — думав він, поки Яйк тримав стремено Грома. — «Де мені його шукати?» Він розвернув коня і кроком пустив до помосту, де стояв господар Ясенбродський. З північного кінця поля назустріч рушив принц Аеріон.
— Пане Дункане! — жваво вигукнув він. — Чого це з вашого боку лише п’ятеро бійців?
— Шестеро, — заперечив Дунк. — Пан Лионель зараз висвячує Раймуна Фосовея. Ми битимемося вшістьох проти сімох.
«Перемагали люди й гіршим числом» — подумав він. Та князь Ясенброду заперечливо хитнув головою.
— Так не робиться, пане добродію! Якщо не знайдете на свій бік ще одного лицаря — вас визнають винним за всіма висунутими звинуваченнями.
«Винним» — подумав Дунк. — «Розхитав зуба, і тепер винен головою.»
— Тоді я прошу хвильку часу, пане князю.
— Ви її маєте.
Дунк повільно рушив уздовж огорожі. Поміст був геть заповнений панством та лицарством.
— Панове добродії, — звернувся він до товариства, — невже ніхто з вас не пам’ятає пана Арлана з Грошодубу? Я був при ньому зброєносцем. Разом ми служили багатьом із вас, їли з вашого столу та спали у ваших господах.
Він побачив на найвищому ярусі Манфреда Дондаріона.
— Пан Арлан був поранений на службі вашому вельможному батькові.
Лицар щось сказав до пані обіч себе, але Дункові не відповів. Дунк змушений був рушити далі.
— Пане князю Ланістере, пан Арлан колись зсадив вас із коня на турнірі.
Сивий Лев роздивлявся свої руки у рукавицях, старанно уникаючи Дунка очима.
— Він був доброю людиною, навчив мене лицарського звичаю. Не тільки меча і списа, але й правил честі. Він казав, що лицар має захищати невинних. Я саме так і вчинив. Мені потрібен ще один лицар — битися на нашому боці. Лише один. Пане Кароне? Пане Лебедине?
Князь Карон щось прошепотів на вухо князеві Лебедину, і останній тихенько засміявся.
Дунк натягнув повід перед паном Ото Бракеном, поважливо стишив голос.
— Пане Ото, ви знані усіма як славетний воїн. Станьте за нас, благаю. Старими богами й новими. Правда на моєму боці!
— Може, й так, — зиркнув на нього Харциз Бракенський, який єдиний зізволив хоча б відповісти, — але то ваша правда, не моя. Я вас не знаю, чоловіче.
Скніючи серцем, Дунк розвернув Грома і ринув чвалом уздовж рядів блідих холодних облич. З відчаю він заволав:
— Хіба на цьому полі не залишилося справжніх лицарів?!
За відповідь йому правила тиша.
Через поле залунав сміх принца Аеріона.
— Дракон не дарує образ! — вигукнув він.
А тоді почувся інший голос.
— Я стану за пана Дункана.
З річкового туману виник чорний огир з чорним лицарем на спині. Дунк побачив щита з драконом, а на шоломі — червону полив’яну потвору, що ревіла у три голови. Молодий кронпринц… ласка божа, невже це справді він?
Князь Ясенброду зробив ту саму помилку.
— Принце Валаре?!
— Ні.
Чорний лицар підняв забороло шолома.
— Я не мав наміру битися у Ясенброді, пане мій, тож не привіз власного обладунку. Але рідний син ласкаво позичив мені свій.
Принц Баелор усміхнувся з дивним сумом у очах.
Дунк бачив, що серед обвинників учинилося замішання. Принц Маекар дав остроги коневі й виїхав наперед.