Самого тигра ми закопали, щоб наші небажані слідопити — Арбузов і Чуваєв — не довідались про полювання та його наслідки. Єменка при цьому зауважив, що ми нагадали йому марновірних мисливців з племені ойротів, які в давнину теж ховали амбу.
Трохи пригнічені, ми почали розбирати палатки і, нарешті, залишили місце нашої п'ятиденної стоянки, де пережили так багато хвилюючих подій. Почався останній етап нашої подорожі до заповітних гір.
Розділ IV
СКАРБ СУРУНГАНСЬКИХ ГІР
Чижов з Єменкою почували себе трохи незручно від того, що Олег приховав од них справжню мету експедиції. Вони сприйняли це як прояв недовіри, і Олегові довелося мобілізувати все своє красномовство, аби переконати їх, що лише обережність змусила його так зробити.
Приїхавши до Вертловки, Олег довірився в усьому тільки старому мисливцеві Родіону Родіоновичу Орлову, який теж дотримувався думки, що краще не розголошувати справжньої мети подорожі аж до прибуття на місце. Погладжуючи вуса, він підморгував і радив:
— Обережність ніколи не завадить. У вас буде час повідомити членів експедиції про суть справи, коли ви доберетесь до Співучих гір. А може, ви взагалі туди не дійдете! Пильність у тайзі дуже потрібна. Там навіть позіхати треба обережно, бо комашня може забити вам рота.
Олег, мовляв, і дотримувався цієї поради, поки Чижов, нарешті, не зметикував, що удавана подорож на ловлю соболів продиктована обережністю.
— Тільки Рудольф Рудольфович дещо пронюхав раніше, — пригадував Чижов, — але я з простодушності ще й вичитував йому.
— Цілком правильно, — признався Олег. — З його натяків я теж зрозумів, що він догадується.
— Аякже, — втрутився я, — хоч я й довіряю людям, але ще у Вертловці помітив, що Родіон Родіонович щось приховує, а вже потім, біля Ведмежого озера, ви й самі проговорились.
— Тут не треба особливої проникливості, — перебила мене Тамара. — Я теж розуміла, що Олег Андрійович везе капкани на соболів тільки про людське око. Бачте, він і зі мною про це не говорив, мовчав як риба, хоч де в чому іншому був набагато відвертіший.
Олег почервонів по саме волосся, бо не знав, чи дівчина серйозно йому докоряла, чи жартувала.
— Та я… я ж не знав, що… — знітився геолог, і ми засміялися… — Та й Родіон Родіонович мені наказував навіть вам, Тамарочко, нічого не говорити. Адже це тільки повага до волі вашого діда. Сподіваюся, ви не образились?
— Бачили, дід уже рідний внучці недовіряє, — лукавила дівчина.
— Аякже, він називав вас щебетухою, — пригадав я.
— І ви теж на мене, бач, які добрі. Ще гуртом заклюєте, — гукнула дівчина і, стьобнувши коня, помчала вперед.
— Заждіть, — гукнув Чижов, — не всі гуртом, бо ця мавка ще пірне у зелену глибінь тайги, тільки її й бачили. Зупинимося, друзі, поговоримо про дальшу дорогу.
Ми всі зібралися навколо Петра Андрійовича.
— З слів Шульгіна ясно, що обидва його компаньйони і далі йтимуть за нами по п'ятах. Адже вони їдуть по наших позначках, які дуже допомагають їм. Ми з Єменкою домовились трохи поводити бандитів за носа. Як тільки досягнемо кам'янистого грунту, де сліди наших коней будуть менш помітними, Єменка зверне в тайгу й почне мітити шлях кудись в іншому напрямку. Поведе їх убік, поки натрапить на якесь велике болото. Там він витопче добре помітне таборище і повернеться назад. Нехай собі сушать голови, куди ми поділись.
Думка ця була схвалена. Ми досягли скелястого плато, і тунгус одразу ж звернув на північ, де простяглася непрохідна чорна тайга. Ми спішилися, віддали поводи Тамарі, а самі взялися «замітати» і без того мало помітні сліди копит.
Через плато протікала річка. Щоб зовсім не лишати слідів, ми поїхали її руслом. Лише через кілька годин наш невеличкий загін зупинився, щоб дочекатися Єменки. Він наздогнав нас тільки опівдні і розповів, що заїхав до такої оманливої трясовини, з якої сам ледве вибрався. Для змовників ця стежка, мовляв, буде твердим горішком.
Надвечір ми досягли горбастої місцевості, яка поступово переходила в гори. На рівній поверхні височини привільно розрослися листяні дерева. Води тут не було, і ми поїхали далі, поки, нарешті, не натрапили на маленьку річечку, де можна було напоїти коней і приготувати вечерю.
Крізь плескіт річки було чути якесь особливе булькання, ніби хтось кидав у воду каміння. Ще здалеку ми помітили, що з хвиль виринають сріблясті плавці, а під'їхавши до берега, побачили силу риби, що, вискакуючи, ловила комашню над водою.