— Знаєте, що це за озеро? — запитав Олег усміхаючись.
— Може, Чортове Око?
— Так, саме воно, Чортове Око! — запевнив Олег. — Отут кінець нашій подорожі і початок таємничої загадки. Бо в галереях, які ми пройшли, а може, й десь у цьому глибокому каньйоні, лежить досі не знайдений скарб. Здається, долина зовсім замкнена, бо я не бачу ніякого виходу з неї. Ви гляньте, навколо тільки прямовисні скелі, які, напевне, з усіх інших сторін взагалі неприступні. Я дивуюсь дідусеві, як це він знайшов таке загадкове, рідкісної геологічної структури місце.
Олег раптом замовк, напружено вдивляючись у невеличкий лужок біля озера. Потім квапливо дістав з футляра бінокль, з хвилину дивився на нього і збуджено вигукнув:
— Ось погляньте, погляньте, там стоять кілки, це залишки якогось житла… Там, напевне, жив мій дід! Негайно ж униз!
Я почав умовляти збудженого геолога, щоб він не поспішав спускатись у каньйон. Але Олег наполягав на своєму: йому хотілося ще сьогодні бути біля озера.
Звісивши ноги, геолог сидів біля виходу, мабуть, не в силі одірвати свого погляду від панорами каньйону. Я мовчки відійшов і повернувся тунелем назад аж до місця крутого підйому. Гукнув Чижову та Єменці, і ті витягли мене нагору. Товариші засипали мене запитаннями.
Коли я розповів їм про наше відкриття, Тамара від хвилювання аж присіла і радісно заплескала в долоні. Чижов тримався спокійніше. Він почухав за вухом і сказав:
— Отже, тут кінець нашій експедиції. І після цієї проклятої подорожі з усіма труднощами й небезпеками нам доведеться ще чортзна-скільки чекати наслідків?
— Рівно стільки, скільки нам буде потрібно, щоб знайти цей…
— Еге ж, — перебив мене Чижов, — цей невидимий, дивовижний, таємничий чортів скарб! І ви, шановні друзі, гадаєте, що я зможу тут сидіти, мов сова на гілляці, й чекати, поки ви простукаєте скелі, облазите всі ходи, тунелі, горизонти і всякі там закутки? Мені треба вертатись до Вертловки! Через дванадцять днів відкривається крайова конференція колгоспників і членів мисливських кооперативів, на яку я обраний делегатом. Я не можу нехтувати громадськими обов'язками. Олег Андрійович має час, то й нехай собі тут шукає, вистукує, розкопує, розгрібає і вимірює — це його спеціальність. Що ж до вас, Рудольфе Рудольфовичу, то, мені здається, ви теж не маєте зайвого часу, хоч, видно, чомусь не поспішаєте.
Чижов казав правду. Моя відпустка невблаганно наближалася до кінця. Мене чекали службові справи в далекому Ленінграді. Тому я, згнітивши серце, легенько кивнув Чижову на знак згоди, і це викликало несподівану реакцію в Тамари. Вона підхопилася, взялася в боки і гнівним голосом почала вичитувати Чижову за нетерпіння й недооцінку виключного значення нашої незвичайної експедиції. На закінчення дівчина заявила:
— Ніхто вас, Петре Андрійовичу, не затримує. Не думаю, щоб Олег Андрійович заперечував проти вашого повернення назад. їдьте собі хоч сьогодні, навіть зараз! Я тільки скажу вам, що ви бачите не далі свого носа, як те курча…
— Ха-ха, — зареготав Чижов, — знайшла курчатко. Ти сама ще жовторота, щоб учити інших. Хіба ти не розумієш, що в мене є громадські обов'язки, а шукання скарбів — це справа, коли хочеш, особиста…
— Посоромилися б, дядечку Чижов, — розпалилась Тамара. — Цю роботу Олег провадить з відома Ленінградського геологічного інституту. А це вже входить до компетенції Академії наук. І це зовсім уже не те, що ваші обов'язки…
— Годі, — промовив Чижов. — Облишмо суперечки про те, що важливіше: справа вертловського колгоспу й мисливського кооперативу чи Ленінградського геологічного інституту, Чижова чи Олега Андрійовича Феклістова. Гаразд, визнаю, що трохи погарячився. Але цього курчати я тобі не забуду, вертихвістко.
Тамара, незважаючи на грізний погляд Чижова, обняла його і цмокнула в щоку. Так був встановлений мир, і Єменка сухо зазначив:
— Ось бачите, чого може накоїти скарб з друзями. А ще дивуємось, що колись шукачі золота за купку жовтого металу билися між собою.
— Ті часи вже ніколи не повернуться, — зауважив Чижов.
— Звичайно. А тепер ходімо всі за Олегом, — наполягала Тамара.
Ми спустилися в штольню і незабаром уже стояли біля «вікна» підземного лабіринта.
Коли вірьовку було закріплено, Олег перший спустився в каньйон. За ним спустилися Тамара і всі інші. З дивним почуттям ступали ми по глухій долині, відрізаній неприступними горами од усього світу. Ця земля, якої не торкалася людська рука, здавалася нам казковою. Тисячоліття відшуміли над каньйоном, а тут усе лишилося, напевне, так, як і було з початку виникнення цих гір. І тільки ініціативний, невтомний Олегів дід кілька десятків років тому відкрив цей закуток, дорога до якого пролягала плутаним підземним лабіринтом. Сам цей факт глибоко зворушував нас. Оглядаючись навколо, ми просувалися вперед мовчки і обережно, весь час були насторожі, ніби нам загрожувала небезпека з боку спорохнявілих істот, які в давнині тисячоліть, можливо, підстерігали тут свою здобич.