— Трапляється, що і на мудрому чорт катається, Родіоне Родіоновичу. Ти, бачу, лицеміриш, заглушуючи в собі те, про що вже давно повинен був сказати дівчині…
— Тсс, Іване Хомичу! Я ж не знаю, що вона відповість.
— Ех ти, свята простота! Видно, від кохання сліпнуть і глухнуть не тільки глухарі, але й безстрашні мисливці на ведмедів. Хіба ти не бачиш, що Майюл чека? Невже ти хочеш, щоб вона сама кинулась тобі на шию?
— Ну, це вже навряд. Але я на кілька років старший за неї і красенем ніколи не був, а вона… як маків цвіт. Та ще й до того ж — евенка. Я не пам'ятаю, щоб у наших околицях евенка виходила заміж за росіянина. Мабуть, це заборонено якимось законом племені.— Всі твої побоювання та міркування й копійки неварті. Поки ти на полюванні, вона од вікна не відходить і жде не діждеться, коли, нарешті, повернеться її герой. А герой тим часом соромливий, мов той жовторотий студентик. Що ж до законів племені, то, гадаю, ти даремно боїшся. Майюл — православна, брати її теж, то які ж тут можуть бути перешкоди? Вір мені, мисливцю, вона кохає тебе. Сьогодні ж поговори з нею, і край.
Феклістов мав рацію.
Одного дня перед домом тітки Гафії задзвеніли бубонці й зупинилися сани Орлова. Такі відвідини траплялися нечасто, а тому тітонька з цікавістю підбігла до вікна.
— Чи то мене очі вже зраджують, чи так тільки здається через замерзлу шибку. До нас іде якась пара. Чуєш, Фронько, біжи подивись!
Тітчина онука відчинила двері, та так і застигла від подиву. На порозі стояла незнайома жінка, а за нею Родіон Родіонович.
— Добрий день! — схаменулася дівчина й привітала гостей. — Заходьте, будь ласка, заходьте!
Майюл була одягнена в оленячу шубу, прикрашену соболиним коміром, а на її чорних, буйних кучерях сиділа маленька соболина шапочка. Фронька не могла очей від неї одірвати — Майюл здалася їй красунею з старого календаря журналу «Нива», який дівча знало, можна сказати, напам'ять.
— Доброго здоров'я, тітонько! — ще в дверях весело вигукнув Орлов. — Чи приймете нас? Везу вам наречену.
У тітки на мить відібрало мову, але, трохи отямившись од подиву, вона жваво зацокотіла:
— І що ж це ти витворяєш? У мене від переляку аж ноги підломилися! Кажу, хто це до нас їде, а тут тобі маєш — жених з нареченою. Вітаю, вітаю вас. Любі мої, сідайте! А ти, Фронько, чого стоїш і гав ловиш? Став самовар!
Потім тітка оглянула Майюл, яка трохи збентежено стояла посеред кімнати, — адже дівчина не чекала такого шумного привітання.
— Ну, справді красуню ти мені привіз, Родіонушко! Дай бог кожному таку. Як лялечка, дуже красива, тільки, здається мені — не росіянка вона…
— Я з племені евенків. Мене звуть Майюл, по батькові Каундіга.
— А скажи-но, ти хрещена, православна? — розпитувала цікава тітонька.
— Хрещена, православна й письменна.
— Навіть так! Диви, який ти молодець, дівчинонько!
— Ну, тітонько, — чемно стримував свою родичку Родіон, — ви ж розпитуєте, наче губернський суддя. А Майюл полохлива, мов лань.
— Гляньте-но на нього! Кажеш, Родіонушко, лань, та ще й полохлива? Ото ж я й дивуюся, що вона збирається вийти заміж за такого дикого мисливця. Та ви ж сідайте! Фронько, як там самовар?
Тітка Гафія була дуже цікава. І Родіон Орлов мусив докладно розповісти їй всю історію знайомства і все, що пережив він, перш ніж наважився висловити дівчині свої почуття.
— Ось тобі й маєш. Можна сказати, герой, гроза ведмедів, а ходить круг лані й тільки облизується! Добре, що тобі допоміг товариш! Інакше ти б ще казна-скільки жив у тайзі, мов самотній пугач. Може, й гукати навчився б. Ну, дівчинонько, запала ти мені в душу! У Родіонушки немає батьків, то благословіння вам дасть його тітка. А як у вас удома?
— У мене теж немає батьків. Десять років тому в нашому стійбищі спалахнула страшна хвороба, і багато людей померло. Мої батьки теж. Лишилося два брати й тітка. Вони дадуть мені посаг.
— Отже, зійшлися дві сирітки. Добре, що є на світі тітки. Яке ж це було б весілля без благословення, тоді небо й щастя вам не послало б.
Цілий тиждень приймала в себе тітка Гафія заручених і відкривала нареченій таємниці домашнього господарства, про які дівчина-евенка мала тільки приблизне уявлення.
— За місяць до весілля привезеш мені наречену ще раз — треба її ще дечому навчити. А весілля справимо в мене. І ніяких відмовок! Чи ти хочеш, щоб весілля відбулося під ялиною біля твого барлога в тайзі? Так, хлопче, діла не буде. Що б на це люди сказали! Чоловік ти солідний, перший мисливець на всю округу — а весілля в глушині тайги, де самі лише ведмеді грають у піжмурки. Е ні. А ти, дівчинонько, подбай, щоб ваші прийшли при повному параді. Ми таке весілля влаштуємо, що про нього десять років говоритимуть!