Минав час, і Феклістов усе більше й більше зживався з тайгою. Він любив її в усі пори року — влітку, взимку і особливо тоді, коли високо в небі летіли лебеді та дикі гуси, протяглими голосами віщуючи весну, і коли ліс стояв, сповнений тисячами різних запахів квітів, трав і дерев. Найсильніше дихали берези. Їх подих був чистий, мов кришталева вода лісового струмка. Феклістову здавалося, що сильний аромат, зірваний вітром з крон дерев, нагадує солоний подих моря.
Орлов, з яким Іван Хомич часто ділився своїми спостереженнями, кивав головою і посміхаючись казав:
— Пропав ти, Іване Хомичу. Хто так поринає в життя тайги, той ніколи вже не зможе покинути її. Ти застряв тут навіки.
Феклістов лишився в тайзі навіть після того, коли минув строк його вигнання. Він провадив широкі дослідження, складав геологічні карти, активно листувався з кількома науковими товариствами.
А до того ж він став мисливцем. Узимку, коли не було можливості займатися улюбленою справою, Іван Хомич невтомно полював на хутрового звіра. Найбільше вабило йото полювання на соболя. Часто Феклістов брав участь і в полюванні на ведмедів.
Коли одружувався син Андрій, Феклістов поїхав у Петербург на синове весілля, пожив там кілька місяців і знову повернувся у Співучу долину. Повернувся разом з Ольгою Петрівною — адже вона теж закохалася в тайгу, де предковічні дерева стояли, наче німа сторожа багатств, захованих у надрах землі.
Більшу частину року Ольга Петрівна проводила в своєму тайговому домі і була незамінною порадницею для Майюл, яка вже народила Орлову сина й дочку.
Минав час, і молоді Феклістови, що жили в Петербурзі, теж дочекалися радісної події: в них народився син, якого назвали Олегом.
Щасливі дід та бабуся поїхали подивитися на внука. Але цього разу вони вимушені були залишитися в Петербурзі, тому що Ольга Петрівна серйозно захворіла: далися взнаки довгі й суворі сибірські зими, які Феклістова переносила важко.
Лікарі порадили їй поїхати на південь, на Кавказ. Проте й на курорті здоров'я Ольги Петрівни, хворої на серце, не поліпшилось. Повернувшися додому, вона чахла все більше й більше, незважаючи на лікарську допомогу та самовіддане піклування Івана Хомича.
Нева несла на своїх хвилях рештки зими — брудні поламані крижини. Ольга Петрівна лежала в тихій кімнаті й гарячково стискала руку чоловіка.
— Іванушко мій, — боязко шептала вона, — чуєш, як грізно клекоче ріка? Я боюсь, мені здається, що вона хоче забрати мене від тебе, від Андрюшки й малого Олега. Чи не виходить вона з берегів? Подивись…
Іван Хомич підійшов до вікна й поглянув на бурхливі води, які не віщували місту Петра Великого нічого доброго.
В цю мить від ліжка хворої почулося глибоке важке зітхання. Феклістов швидко обернувся і заціпенів від жаху. Ольга дивилась на нього непритомним поглядом. Її очі блукали по кімнаті, а руки безупинно погладжували перину. Хвора втратила свідомість.
— Ольго! Оленько! — відчайдушно гукав Іван Хомич. — Я тут, біля тебе…
Але Ольга Петрівна вже не бачила нічого…
Смерть дружини глибоко приголомшила Івана Хомича. Він цілими днями просиджував біля вікна й замислено дивився па Неву. Феклістов безупинно повторював, що здоров'я Ольги Петрівни підірвали турботи, пов'язані з його засланням на каторгу. Він проклинав царський режим.
Коли в січні наступного тисяча дев'ятсот п'ятого року в Росії спалахнула революція, Феклістов з усією пристрастю віддався нелегальній роботі. Він допомагав організовувати перевозку з-за кордону зброї для робітничих бойових дружин у Москві. Повністю приховати цю діяльність не пощастило — охранка щось запідозрила, і, щоб уникнути нового розслідування, Феклістов швидко виїхав у тайгу.
В Співучій долині Івана Хомича зустріли з розкритими обіймами. Він знову повернувся до своїх недокінчених досліджень і в наполегливій праці помалу забував своє тяжке горе. Цілими тижнями не виходив Феклістов із тайги, складаючи геологічні карти та описи родовищ різних мінералів.
Орлов часто питав Феклістова, який же сенс має вся ця робота, коли ніхто про неї не знає і не оцінить її по заслузі.
— Ех, Родіоновичу, а хто оцінює твою працю? Хто каже тобі спасибі, коли ти продаєш хутра? Торговці намагаються обдурити тебе як тільки можуть. А коли б я опублікував свої відкриття тепер, російський народ нічого з цього не мав би. Та вір — настане час… а втім, прочитай краще Пушкіна.
Він швидко вийшов і незабаром повернувся з книжечкою віршів Пушкіна. Натхненно прочитав: