— Ми тут, Хомичу, — весело промовив Бобров і підійшов до ліжка. — А-а, наш пацієнт заснув. Це добре.
Оптовий торговець почав розсипати компліменти лікарському мистецтву Миколи Микитовича. Він, мовляв, десь читав, що старі греки високо цінували сон і шанували його дарителя — бога Морфіна, якому, крім цього, кажуть, треба дякувати й за знаменитий снотворний засіб морфій.
З ліжка хворого раптом почувся сміх. Гучні слова пана Пуговкіна, очевидно, розбудили Феклістова. Геолог повернув до купця своє повеселіле обличчя.
— Дивіться-но, як ви розходились. Мало того, що грецького бога Морфея ви перекрутили на Морфіна, та ще й приписуєте йому патент на винахід морфію. Ще одна така лекція — і я вмру од сміху.
— І цілком даремно, шановний Іване Хомичу. Я не хочу за це ручатися, бо йдеться про бога поганського, але щось таке я читав.
— У вас усе переплуталось, Феофане Парфеновичу, вірте мені. Чи не хотіли б ви чогось перекусити? — запропонував Бобров. — На вас чекають.
— З радістю, — подякував Пуговкін, хоч у душі й злився, що не може бути присутнім під час запечатування листа, його цікавило, чи не покладуть у конверт іще щось. Справа була дуже приваблива, і в пожадливого купця аж слина текла, коли він уявляв те багатство, що могло б потрапити до його рук, якби…
Як тільки друзі запечатали листа, Феклістов знову заснув. Бобров приписував такий стан хворого дії кореня жень-шеня.
— Якби серце було хоч трохи міцніше… Я був би майже певен, що корінь і на цей раз не підведе.
Але корінь підвів.
Виснажене серце Івана Хомича зупинилося у ту мить, коли прокидався новий день і червона заграва залила вже небо, але сонце на обрії ще не з'явилося.
Розділ III
ЖИВІ КОШТОВНОСТІ
Тепер, знаючи вже, так би мовити, всю біографію Родіона Родіоновича Орлова, я дивився на старого мисливця ще з більшою пошаною та захопленням, ніж під час нашого першого знайомства. Дивно тільки, що досі я не зустрічав його дружини Майюл. Господарчі клопоти, як видно було, не заважали їй розвивати свій художній хист. Про це свідчили численні портрети, акварельні, олійні та штрихові малюнки, що висіли на стінах кімнат, кухні, веранди й передпокою. З цікавістю розглядав я краєвиди тайги, мисливські сценки, етюди з життя евенків, пейзажі та натюрморти.
Старий Родіонович розповідав мені історію багатьох картин, їх особливості. Я набрався сміливості й запитав Орлова, де перебуває його господиня, яка так майстерно володіє пензлем.
Старий мисливець посміхнувся, почухав бороду й пояснив:
— Бачите, моя дружина дещо переборщує в своїй пристрасті. Вона вже не така й молода, але не проминає жодної виставки. І не тільки свої картини виставляє — в неї багато ще й іншої роботи. Саме зараз готується крайова виставка народної творчості Сибіру. До кого ж звернутися в цій справі? Звісно, до Майюл Каундігівни. Знаєте, різні там комітети, комісії, наради, збори, пропозиції та бог знає що ще. А після цього ви ще й питаєте, де моя дружина. Організовує, координує й дає поради художникам, а ми з Тамарою сидимо тут, наче бідні сирітки.
— Тільки, дідусю, не наговорюйте! — засміялася внучка. — Ви ж самі туди бабусю посилаєте. А хто каже: чому тобі не поїхати, їдь! Допоможи їм там, подбай, хай і наші себе покажуть. Та ще й радите, які саме картини слід виставити. Тільки не викручуйтесь!
— Але ти й щебетуха! — вичитав Родіонович внучці. — Я сказав так лише для, того, щоб розмова пішла веселіше, а не точилася тільки навколо мене. І без того вже про мене говорили, говорили…
Про життя Родіона Родіоновича нам і справді розповідали дуже багато, але багато чого недомовили. Що сталося, приміром, з листом Івана Хомича Феклістова? Чи передав його Родіонович? Чи успадкував Андрій батькові багатства в тайзі? Про які скарби, власне, йшлося?
Всі ці питання лишилися невисвітленими, та ніхто й не збирався на них відповідати. Очевидно, старий Феклістов був усе-таки диваком, геологом-ентузіастом і надавав своїм знахідкам набагато більшого значення, ніж вони були варті насправді. Може, йшлося про випадкові родовища золота, такі бліді, що їх взагалі не можна було розробляти старим примітивним способом, і вони чекали, поки в землю вгризуться екскаватори, а в далеких неприступних місцях тайги виникнуть промислові будови та підприємства по видобутку цього дорогоцінного металу.
А може, мова йшла про соболів чи про жень-шень. Я дійшов висновку, що самими здогадами цю заплутану справу не розв'яжеш. Мушу признатися, що я піддався спокусі й запитав Петра Андрійовича Чижова, бо мені не хотілося випитувати про це Орлова.