Олег полегшено посміхнувся, пришпорив коня і помчав доганяти Тамару. Я лишився позаду сам, і до мене під'їхав Шульгін.
— Куди це погарцював наш закоханий геолог? — запитав він, кивнувши головою услід Олегові.
Мені не хотілося ділитись думками про інтимні стосунки двох молодят, і я сухо відповів:
— Не перебільшуйте, Федоре Лаврентійовичу.
— Гадаю, що не помиляюсь. Мій зір ніколи не підводить, я навіть уночі бачу, мов кіт.
— Тоді дивно, як це ви минулої ночі не пішли поглянути, хто нас розбудив.
— Один у полі не воїн. Що можна самому вдіяти з такою кількістю звірини. Ви, напевне, думаєте, що я надто настирливий, але помиляєтесь. Я людина товариська. Просто цілими тижнями часом буваю один у глибокій тайзі, а тому радий побалакати. Тим більше з людиною, що завітала здалеку, та ще й з-за кордону, із самої Чехословаччини!
— Вас так цікавить наша країна?
— Дуже. Багато читав про неї, був знайомий з багатьма вашими земляками. Так, так, не дивуйтесь. Коли вони проїздили через Сибір, ото була подорож, хе-хе-хе! — зареготав лісничий, блиснувши очима.
— А-а, ви маєте на увазі перехід чехословацького корпусу під час громадянської війни?
— Авжеж, саме так. Ще б трошки — і був би я сьогодні у вашій стоглавій Празі.
— А ви шкодуєте? — запитав я.
Шульгін поглянув на мене, кашлянув і заливисто зареготав.
— Ну що ви! Я ж сибіряк, люблю тайгу і в кам'яній вашій Празі задихнувся б. А втім, життя — це, так би мовити, змагання, і самим нам важко вгадати, хто тут виграє. Зрозуміло? Що ви на це скажете?
Що я міг відповісти на цю проповідь фаталіста, яку лісничий десь, напевне, вичитав і пригадав зараз? Повернувшись до нього, я розвів руками:
— Можу сказати тільки те, що ця ваша формула вже вийшла з моди. Тепер людина ціниться по тому, що вона вміє і чого досягає своєю працею. Сьогодні трудящі змагаються між собою за кращі успіхи — і в цьому зміст нашого змагання. Чи, може, в сибірській тайзі не так, як у Ленінграді?
— Та воно так і не так. Ми тут відстаємо, особливо тайга. Це й не диво. Посудіть самі: у нашому лісгоспі, наприклад, сто вісімдесят тисяч гектарів лісу. А біологів і технічних працівників на таку площу малувато. Може, згодом у нас буде те, що ви звикли бачити в лісах Карелії, Ленінградської області і ще десь — механічні пили, трактори і всі інші засоби механізації, без яких у тайзі неможливе раціональне змагання. Лісове господарство тут поки що малоінтенсивне. Лісопромисловість у нас і досі ще в зародковому стані.
— На все свій час. Незабаром забезпечать і вас усім необхідним.
Та загалом я все ж не знав, що думати про Шульгіна. З одного боку натяк на можливість виїзду за кордон під час громадянської війни видався мені дуже дивним, а з другого — його турботи про потреби лісового господарства свідчили, що Шульгін вболіває за свою роботу. Можливо, він був одним з тих інтелігентів, які після певних хитань у перші роки Радянської влади пізніше цілком віддалися творчій праці на благо народу.
Ми пришпорили коней, бо товариші вже чекали на нас перед бродом. Переправа відбулася без будь-яких пригод, і наша кавалькада риссю рушила широким лугом понад берегом. З усіх боків, мов величезний килим, переливалися яскравими, червоними, зеленими і синіми барвами мохи. Чудовий краєвид! Проїхавши луг, ми спустилися до ріки й посувалися далі піщаним берегом понад водою. Чижов радів хорошій погоді, а Олег, посилаючись на свій дорожній барометр, передбачав, що вона стоятиме довго. Ця обставина мала велике значення для успіху нашої подорожі, бо дощ у тайзі — страшна річ. За кілька хвилин людина тут промокає до кісток, а численні стежки і доріжки через годину-дві стають майже непрохідними.
Проте наш веселий настрій швидко підупав. Ми заїхали в таке місце, звідки, здавалося, не було виходу. Круті скелі перетяли шлях, а великі валуни і водопад заважали йти далі річищем. Не встигли ми роздивитися навколо, як у повітря, голосно ґелґочучи, знялося велике стадо диких гусей; заторохтіли постріли, і луна громом відбилася від високих берегів. Стріляли всі, навіть Тамара. Готовність до стрільби у тайгових мисливців просто надзвичайна. Вмить зривають вони рушницю з плеча і стріляють, причому завжди успішно. Так трапилося й цього разу. Гуси, лунко плюхаючи, падали на воду.
За кілька секунд ми підстрелили вісім великих сірих птахів. Собаки плигали у воду, ганялися за крилатою здобиччю.
— Восьмеро гусей, що ж з ними робити? — знову запитав Олег стурбовано.
— Поки ви виспитесь, вони вже будуть копчені, — заспокоїв його Єменка. — Потім сховаємо гусей у мішок, вистелений диким часником, а пізніше запечемо. Від одного запаху слина потече.