Я перегорнула сторінку: там був іще один документ. Моя мати мала другу дитину. Її вивезли до Канади ще немовлям. Її звали Ніколь. Там було фото.
Крихітка Ніколь.
Та Крихітка Ніколь, за яку ми молилися на будь-яких урочистостях в Ардуа-холі. Крихітка Ніколь, чиє сонячне янгольське личко так часто з’являлося на телебаченні як символ нечесності, з якою ставиться до Гілеаду міжнародна спільнота. Крихітка Ніколь, практично свята, і мучениця, і точно кумир, — та Крихітка Ніколь була мені сестрою.
Під останнім абзацом тексту хвилястим почерком синім чорнилом було виведено: «Цілком таємно. Крихітка Ніколь у Гілеаді».
Це здавалося неможливим.
Мене накрило хвилею вдячності — я мала молодшу сестру! Але також був і страх: якщо Крихітка Ніколь тут, у Гілеаді, чому про це не розповіли всім? Це мало б викликати загальну радість, справжнє свято. Чому мені про це сказали? Я відчула, що заплутуюся, хоча сітка навколо мене й була невидима. Чи моя сестра в небезпеці? Хто ще знав, що вона тут? Що вони збиралися з нею зробити?
Тоді я вже розуміла, що всі ці документи для мене мусить залишати Тітка Лідія. Але навіщо їй це робити? І якої реакції від мене вона сподівалася? Моя мати була жива, але їй загрожував смертний вирок. Вона вважалася злочинницею, гірше того — терористкою. Скільки я успадкувала від неї? Чи була я сама до певної міри заплямована? Чи вона хотіла донести до мене саме це? Гілеад намагався вбити мою зрадливу матір, і йому не вдалося. Мені радіти з цього приводу чи сумувати? Кому я маю бути вірна?
Я імпульсивно зробила дуже небезпечну річ. Переконавшись, що ніхто не бачить, я дістала з теки ліній крові дві сторінки із наклеєними фотографіями, згорнула їх кілька разів і сховала у рукаві. Чомусь мені була нестерпна необхідність розлучитися з ними. Це було нерозумно й свавільно, але ж це був не єдиний нерозумний і свавільний мій учинок.
То була середа, день, коли вмиваються сльозами. Після звичного огидного сніданку мені повідомили, що я мушу негайно прийти до кабінету Тітки Лідії.
— Що це значить? — запитала я в Тітки Вікторії.
— Ніхто й ніколи не знає, що на думці в Тітки Лідії, — відповіла вона.
— Я зробила щось погане?
Тут могло бути чимало варіантів — це точно.
— Не обов’язково. Може, навпаки, щось добре.
Тітка Лідія чекала на мене. Двері були розчахнуті, і мені було сказано заходити, коли я навіть постукати не встигла.
— Зачини за собою двері й сідай, — мовила вона.
Я сіла. Вона подивилася на мене. Я — на неї. Так дивно: я знала, що вона мусить бути могутньою злою бджолиною маткою Ардуа-холу, але на той час вона мене не лякала. На підборідді в неї була велика бородавка: я намагалася на неї не витріщатися. Цікаво, чому вона її не прибрала…
— Як тобі тут ведеться, Джейд? — спитала Тітка Лідія. — Звикаєш?
Треба було сказати «так», або «все добре», або хоч щось, як мене вчили. Натомість я бовкнула:
— Не дуже.
Вона усміхнулася, показуючи жовтуваті зуби.
— Багато хто спочатку жалкує. Ти б хотіла повернутися?
— Як саме? — запитала я. — На летючих мавпах?
— Я б порадила тобі утриматися від подібних зауважень на людях. Це може мати для тебе болючі наслідки. Нічого не хочеш мені показати?
Я була спантеличена.
— Наприклад? Ні, я не взяла…
— Наприклад, на руці. Під рукавом.
— О, — сказала я. — На руці.
Закатала рукав. «БОГ/ЛЮБОВ» мали не дуже добрий вигляд.
Тітка Лідія пильно подивилася на тату.
— Дякую, що зробила все, як я просила.
То це вона?
— То ви джерело? — запитала я.
— Що-що?
То я в халепі?
— Ну, ви знаєте… тобто…
Вона перебила мене:
— Мусиш навчитися коригувати свої думки. Не думати їх. Тепер далі. Ти Крихітка Ніколь, як тобі, певно, повідомили в Канаді.
— Так, але краще б це було не так, — сказала я. — Мені це не подобається.
— Я тебе розумію, — мовила Тітка Лідія. — Але багато хто з нас волів би не бути тим, ким є. Тут у нас обмежена можливість вибору. То ти готова допомогти своїм канадським друзям?
— Що я маю зробити? — запитала я.
— Ходи сюди, поклади руку на стіл, — сказала вона. — Боляче не буде.
Вона дістала тонке лезо й надрізала моє татуювання в нижній частині «О». Тоді за допомогою збільшувального скла й крихітного пінцета опустила в розріз щось дуже маленьке. Про те, що буде не боляче, вона збрехала.
— Ніхто не подумає дивитися всередині «БОГа». Тепер ти поштовий голуб, треба просто тебе вивезти. Це важче, ніж було раніше, але у нас усе вийде. О, і не розповідай про це нікому, поки не отримаєш дозвіл. Довгий язик корабель потопить, а коли корабель тоне, гинуть люди. Так?