— Я дуже рада мати сестру, — ввічливо сказала я їй, подолавши перший шок.
Ця незграбна дівчина мала зі мною спільну матір. Я мушу постаратися.
— Ви обидві такі щасливі, — сказала Бека тужливо.
— Ти мені як сестра, — звернулася я до неї, — тож і Джейд тобі як сестра.
Не хотілося, щоб Бека почувалася відкинутою.
— Можна тебе обійняти? — звернулася вона до Джейд, або ж, як тепер краще було казати, до Ніколь.
— Та наче так, — відповіла Ніколь. Бека легенько обійняла її. Слідом я.
— Дякую, — мовила вона.
— Дякую вам, Тітки Іммортель та Вікторія, — сказала Тітка Лідія. — Ви демонструєте захопливий дух прийняття й привітності. Тепер мені потрібна ваша повна увага.
Ми розвернулися до неї.
— Ніколь із нами ненадовго, — мовила Тітка Лідія. — Скоро вона покине Ардуа-хол і повернеться до Канади. Із собою вона повезе важливу звістку. Я хочу, щоб ви обидві їй допомогли.
Я була шокована. Чому Тітка Лідія відпускає її? Ніхто з новонавернених не повертався назад, то була зрада, і якщо цією особою буде Крихітка Ніколь — це вдесятеро більша зрада.
— Але ж, Тітко Лідіє, — втрутилася я. — Це протизаконно, і проти Божої волі, проголошеної Командорами.
— Саме так, Тітко Вікторіє. Але ви з Тіткою Іммортель вже прочитали чимало таємних документів, які я залишала для вас. Тож хіба ви не свідомі того, наскільки ганебно загниває нинішній Гілеад?
— Так, Тітко Лідіє, але ж…
Я не була певна, що Беці теж давали читати свідчення про злочини. Ми обидві слухняно дотримувалися грифа «Цілком таємно», але, що важливіше, обидві прагнули захистити одна одну.
— Від початку Гілеад мав чисту й шляхетну мету, тут ми всі згодні, — сказала вона. — Одначе цю мету підірвали й заплямували егоїстичні й божевільні від влади люди, як часто трапляється в історії. Ви ж хочете це виправити?
— Так, — кивнула Бека. — Хочемо.
— Не забувайте і про ваші присяги. Ви зобов’язалися допомагати жінкам і дівчатам. Я вірю, що ви були щирі.
— Авжеж, Тітко Лідіє, — відповіла я. — Так і є.
— Це їм допоможе. Я не хочу змушувати вас робити щось проти волі, але мушу чітко окреслити ситуацію. Тепер, коли я розповіла вам таємницю про те, що Крихітка Ніколь тут і скоро стане моїм кур’єром, кожна хвилина, що минає без донесення цієї таємниці до Очей, вважатиметься зрадою. Навіть якщо ви донесете, вас усе одно можуть жорстоко покарати, можливо, навіть стратити за затримку хоча б на мить. Зрозуміло, що мене саму стратять, а Ніколь перетвориться на папужку в клітці, не більше. Якщо вона не слухатиметься, її уб’ють так чи інакше. Вони не вагатимуться: ви читали досьє.
— З ними так не можна! — вигукнула Ніколь. — Це нечесно, це емоційний шантаж!
— Дякую, що висловила свою думку, Ніколь, — відрубала Тітка Лідія, — але твої юнацькі уявлення про справедливість тут не працюють. Тримай свої почуття при собі, і якщо ти хочеш знову побачити Канаду, з твого боку мудро буде вважати це не порадою, а наказом.
Вона розвернулася до нас.
— Авжеж, ви вільні вирішувати самі. Зараз я вийду звідси. Ніколь, ходімо зі мною. Нехай твоя сестра та її подруга матимуть трохи часу обміркувати всі можливості. Повернемося за п’ять хвилин. Я просто чекатиму на «так» чи «ні» від вас. Інші подробиці місії дізнаєтеся згодом. Ходімо, Ніколь.
Вона взяла Ніколь під руку й вивела з кімнати.
Очі Беки були великі й перелякані, як, певно, і мої.
— Мусимо це зробити, — сказала вона. — Не можна, щоб вони померли. Ніколь — твоя сестра, а Тітка Лідія…
— Що зробити? — запитала я. — Ми не знаємо, чого вона хоче.
— Вона хоче вірності й послуху, — сказала Бека. — Пам’ятаєш, як вона нас урятувала — нас обох? Мусимо погодитися.
Вийшовши з кабінету Тітки Лідії, Бека пішла до бібліотеки на денну зміну, а ми з Ніколь разом повернулися до нашої квартири.
— Тепер, коли ми сестри, — сказала я, — можеш називати мене Аґнес, якщо ми наодинці.
— Добре, спробую, — сказала Ніколь.
Ми увійшли до вітальні.
— Я хочу дещо тобі показати, — сказала я. — Зажди хвилинку.
Пішла нагору. Дві сторінки з теки ліній крові лежали складені в мене під матрацом. Повернувшись до вітальні, я обережно їх розгорнула й розгладила. Коли поклала знімки на стіл, Ніколь, як і я, не змогла втриматись і поклала долоню на фото нашої матері.
— Неймовірно, — промовила вона. Зняла руку, знову уважно розглянула світлину. — Як гадаєш, ми з нею схожі?
— Я теж себе про це питала, — сказала я.
— Ти її взагалі пам’ятаєш? Я, певно, була надто мала.
— Не знаю. Іноді здається, що пам’ятаю. Справді щось пригадую. Якийсь інший дім? Я кудись їздила? Але, може, то я приймаю бажане за дійсне.