— То Гілеаду кінець? — запитала я.
Я почувалася щасливою, але все це здавалося нереальним, наче те, що ми зробили, робила не я. Як ми могли так ризикнути? Що нас підтримувало?
— Ще ні, — відповів Елайджа. — Але це початок.
— Новини Гілеаду стверджують, що це все фальшивка і змова «Мейдей», — сказав Гарт.
Ада коротенько засміялася, наче загарчала.
— Звісно, вони так кажуть.
— А де Бека? — запитала я. У голові знову паморочилося, тож я заплющила очі.
— Беки тут немає, — м’яко мовила Аґнес. — Вона з нами не поїхала. Пригадуєш?
— Вона була з нами на берегу, — прошепотіла я. — Я чула її голос.
Здається, я заснула. А тоді прокинулася знову.
— У неї досі гарячка? — запитав хтось.
— Що сталося? — спитала я.
— Тсс, — відповіла сестра. — Все добре. Наша мати тут. Вона так за тебе хвилювалася… Дивися, вона поряд із тобою.
Я розплющила очі. Світло було дуже яскраве, але я побачила жінку. Вона мала водночас сумний і щасливий вигляд, трохи заплакана. На вигляд була майже така сама, як на тому знімку в досьє ліній крові, хіба що старша.
Я відчула, що це мала бути вона, тож простягла до неї руки, здорову й ушкоджену, і наша мати схилилася до мого ліжка, і ми обійнялися (однією рукою: у неї лише одна була вільна, бо іншою вона обіймала Аґнес), і вона мовила:
— Мої дорогі дівчатка.
У неї був правильний запах. Наче відлуння голосу, який не можеш розчути.
Вона злегка усміхнулася й сказала:
— Звісно, ви мене не пам’ятаєте. Ви були надто малі.
Я відповіла:
— Ні, не пам’ятаю. Але це нічого.
А моя сестра сказала:
— Поки не пригадую. Але пригадаю.
А тоді я знову заснула.
XXVII. Прощання
Наш час разом спливає, читачко моя. Можливо, для тебе ці сторінки стануть крихкою скарбничкою, яку слід відкривати вкрай обачно. Можливо, ти розірвеш їх або спалиш — зі словами таке часто трапляється.
Можливо, ти вивчатимеш історію, і в цьому разі, сподіваюся, я стану тобі в пригоді для портрета з бородавками й усіма дрібницями, для детального звіту про моє життя й мої часи, сповненого належними примітками; хоча якщо ти звинуватиш мене в нечесності, я буду вражена. Утім насправді ні: я буду вже мертва, а мертвих вразити важко.
Я бачу тебе юною жінкою, розумною, амбіційною. Ти намагатимешся відвоювати собі місце у тьмяних, сповнених відлунь печерах тих академій, які ще існуватимуть у твої часи. Я уявляю тебе за письмовим столом: волосся заправлене за вуха, лак на нігтях надщерблений — бо ж лак для нігтів повернеться, як в усі часи. Ти злегка супишся — то звичка, яка лише закріпиться з віком. Я ширяю за тобою, зазираю тобі через плече — твоя муза, невидиме натхнення, що заохочує до дій.
Ти вивчатимеш оцей мій рукопис, читатимеш і перечитуватимеш його, виловлюватимеш бліх, сповнена зачарованого і дещо знудженого негативу, який так часто відчувають до своїх «підопічних» біографи. Ти перейматимешся питанням: як могла я поводитися так погано, так жорстоко, так нерозумно? Ти сама ніколи б так не вчинила! Але тобі й не довелося б.
Так ми й дійшли до мого кінця. Вже пізно — надто пізно для Гілеаду боротися з власним знищенням. Мені прикро, що я не доживу до цього — до падіння, до великої пожежі. Пізня пора мого життя. І просто пізня пора: йдучи сюди, я спостерігала ясну, безхмарну ніч. Місяць уповні заливає все неоднозначним мертвим сяйвом. Троє Очей віддали мені честь, коли я їх проминула. У світлі місяця їхні обличчя були подібні на черепи, як і моє для них.
Вони, Очі, прийдуть запізно. Мої посланниці вже втекли. Коли дійде до найгіршого (а це станеться дуже скоро), я швидко зійду зі сцени. Ампула чи дві морфію зроблять свою справу. Краще вже так: якщо я дозволю собі залишитися живою, видам забагато правди. Тортури схожі на танці — я надто стара для цього. Нехай молодші вправляються в сміливості. Хоча у них, можливо, й не буде вибору: їм бракує моїх привілеїв.
Але я мушу закінчити нашу розмову. Прощавай, моя читачко. Спробуй не думати про мене надто погано — принаймні не гірше, ніж я сама про себе думаю.
За мить я поверну ці сторінки під охорону кардинала Ньюмена та поставлю його назад на полицю. «В моїм завершенні початок мій», як хтось колись сказав. Хто ж то був? Марія Стюарт, королева шотландська, якщо історія не бреше. Її девіз, вишитий разом із феніксом, що постає з полум’я, на настінному гобелені. Жінки — такі чудові вишивальниці…