Ми мусили дивитися, але мовчки, це було зрозуміло. Але чому? Якщо вони збиралися всіх нас убити, для чого ця демонстрація?
Захід сонця приніс сандвічі, по одному кожній. У моєму був яєчний салат. Як не соромно це визнавати, я з насолодою його проковтнула. Здалеку долинали звуки блювання, але на диво мало, зважаючи на обставини.
Після того ми отримали наказ устати. Нас вишикували ряд за рядом — моторошно тихий і дуже впорядкований процес — і погнали вниз, до роздягальні та коридорів. Там ми й провели ніч.
Зручностей не було, жодних матраців чи подушок, але принаймні були вбиральні, хоч які брудні вони незабаром стали. Не було охоронців, ніхто не заважав нам розмовляти, хоча тепер я не розумію, чому ми вирішили, що ніхто нас не слухає. Але тоді жодна з нас уже не була здатна мислити чітко.
Світло не вимкнули — таке милосердя.
Ні, то було не милосердя. Так було зручніше тим, хто стояв на чолі всього того. Милосердя було рисою, з якої там не було зиску.
VIII. КАРНАРВОН
Я сиділа в Адиній автівці, намагаючись усвідомити те, що вона розповіла. Мелані та Ніл. Підірвалися на бомбі. Біля «Вбраннєвого хорта». Це було неможливо.
— Куди ми їдемо? — запитала я. Це було неправильне запитання. Воно звучало так нормально, але нічого нормального навколо не було. Чому я не кричала нестямно?
— Я думаю, — відповіла Ада.
Вона глянула у дзеркало заднього виду, тоді заїхала на під’їзну доріжку. На будинку висіла табличка «РЕМОНТНА СЛУЖБА “АЛЬТЕРНА”». У нашому районі всі будинки постійно ремонтувалися; тоді хтось їх купував і знову влаштовував ремонт, і це доводило Ніла з Мелані до сказу. Ніл питав, навіщо витрачати такі гроші, аби випатрати цілком добрий будинок? Від цього злітали ціни, і незаможних людей виштовхувало з ринку.
— Ми підемо туди?
Я раптом відчула себе дуже втомленою. Добре було б піти до будинку і прилягти.
— Ні, — сказала Ада.
Дістала зі шкіряного наплічника гайковий ключ і розтрощила свій телефон.
Я дивилася, як він тріскався, як розвалювалася кришка, розліталися металеві нутрощі.
— Чому ти псуєш свій телефон? — запитала я.
— Бо обережність зайвою не буває. — Вона склала уламки у пластиковий пакет. — Зачекай, доки це авто проїде, тоді вийдеш, викинеш у смітник.
Так робили наркодилери — користувалися одноразовими телефонами. Я почала сумніватися, чи правильно вчинила, поїхавши з нею. Ада була не просто сувора — страшна.
— Дякую, що підвезла, — промовила я, — та мені треба повертатися до школи. Я розповім їм про вибух, вони знатимуть, що робити.
— Ти в шоці, — сказала Ада. — Нічого дивного.
— Я в порядку, — збрехала я. — Можу просто забратися звідси.
— Як собі знаєш. Але вони муситимуть повідомити службу опіки, і тебе доправлять до прийомної родини. Хтозна, що тоді буде.
Про це я не подумала.
— Тому, коли викинеш мого телефона, — провадила далі Ада, — можеш повернутися сюди або ж піти геть. Тобі обирати. Тільки додому не ходи. Це не наказ, а порада.
Я зробила, як вона сказала. Тепер, коли вона виклала мені варіанти, чи був у мене вибір? Повернувшись до автомобіля, я почала хлюпати носом, але Ада не відреагувала — хіба що дала мені серветку. Вона розвернулася й попрямувала на південь. Кермувала швидко й уміло.
— Я знаю, ти мені не довіряєш, — мовила вона після тривалої мовчанки. — Але мусиш довіритись. Ті самі люди, які підклали бомбу під авто, можуть зараз шукати тебе. Я не стверджую, що це так, але ти в зоні ризику.
«Зона ризику» — так у новинах казали про дітей, знайдених забитими до смерті, попри численні застереження сусідів, або про жінку, яка сіла в чуже авто, бо автобус усе не їхав, і яку чийсь пес знайшов у неглибокій могилі зі зламаною шиєю. У мене цокотіли зуби, хоча повітря було гаряче й липке.
Я не до кінця їй вірила, але й не можна сказати, що не вірила.
— Можна повідомити поліцію, — боязко запропонувала.
— З них жодної користі.
Я й раніше чула про те, що з поліції немає користі, — Ніл та Мелані часто так говорили. Ада увімкнула радіо: грала якась заспокійлива музика, арфи.
— Поки нічого собі не надумуй, — застерегла вона.
— Ти коп? — запитала я.
— Ні.
— То хто ти?
— Що менше знаєш, то краще спиш.