Пульт лежав за диваном на столику. Я вимкнула звук: не хотіла чути, як диктор про це говорить — таким само рівним голосом, як про те, що якийсь політик кудись полетів. Коли авто й крамниця зникли і на екрані, мов кумедна кулька з усміхненим писочком, з’явилася голова ведучого, я вимкнула телевізор.
З кухні увійшла Ада, принесла мені сандвіч на тарілці: курка із салатом. Я сказала, що не хочу їсти.
— Є ще яблуко, — запропонувала вона. — Будеш?
— Ні, дякую.
— Розумію, це химерно.
Я нічого не відповіла. Ада вийшла і знову повернулася.
— Я добула тобі торт. Шоколадний. З ванільним морозивом. Як ти любиш.
Торт лежав на білій тарілці; поряд була пластикова виделка. Звідки вона знала, що я люблю? Певно, Мелані розповіла. Вони, певно, говорили про мене. Біла тарілка засліплювала. У шматок торта була встромлена самотня свічка. Якби я була молодша, загадала б бажання. А чого мені бажати зараз? Відмотати час назад? Щоб зараз було вчора? Цікаво, скільки людей колись про таке мріяли.
— Де тут убиральня? — запитала я.
Ада пояснила, я пішла туди, і мене знудило. Тоді я знову лягла на диван, мене трусило. Трохи згодом Ада принесла мені імбирного елю.
— Тобі треба підвищити рівень цукру в крові, — пояснила вона і вийшла, вимкнувши світло.
Це було наче відпроситися зі школи додому через грип. Хтось тебе вкриває, приносить щось попити; це вони мають справу з реальністю, щоб тобі не довелося. Добре було б залишитися у цьому стані назавжди, тоді мені ніколи більше не довелося б ні про що думати.
Здалеку долинали звуки міста: автомобілі, сирени, над нами пролетів літак. Було чути, як на кухні шарудить Ада: вона рухалася різко, легко, наче ходила навшпиньках. Я чула, як вона тихо розмовляє по телефону. Вона була головна, хоча в чому саме, я не знала. Менше з тим. Я почувалася заколисаною, наче в обіймах. Лежачи із заплющеними очима, я почула, як відчинилися двері квартири і після паузи зачинилися.
Коли я прокинулася, був уже ранок. Котра година, я не знала. Я проспала, запізнилася до школи? А тоді згадала: зі школою покінчено. Я ніколи не повернуся ані туди, ані до інших знайомих місць.
Я була у спальні в «Карнарвоні», вкрита білою пуховою ковдрою, досі у футболці й легінсах, хоча взуття та шкарпеток на мені вже не було. У кімнаті було вікно, закрите ролетом. Я обережно сіла. На подушці побачила червоний слід, але то була лише вчорашня помада. Мені вже не було млосно, голова не паморочилася, але все якось розпливалося. Я добряче почухала голову, посмикала себе за волосся. Якось мені боліла голова, і Мелані сказала, що, коли потягти за волосся, це забезпечить приплив крові до мозку. Начебто саме тому Ніл так і робив.
Вставши з ліжка, я відчула, що прокинулася. Роздивилася себе у великому дзеркалі. Я була не така, як за день перед тим, хоча й подібна на вигляд. Відчинила двері, босоніж пішла до кухні.
Ади там не було. Вона була у вітальні, сиділа в кріслі з горнятком кави. На дивані розташувався чоловік, якого ми проминули, коли заходили до «Прихистку» через бічні двері.
— Ти прокинулася, — мовила Ада.
Дорослі мали звичку стверджувати очевидні речі. «Ти прокинулася», — так могла б сказати мені Мелані, наче це якесь досягнення, і я була розчарована, зрозумівши, що Ада не виняток.
Я подивилася на чоловіка, він — на мене. На ньому були чорні джинси, сандалі, чорна футболка з написом «ДВА СЛОВА, ОДИН ПАЛЕЦЬ» і бейсболка команди «Блакитні сойки». Мені стало цікаво, чи знав він, що саме означає напис на його футболці.
Чоловікові було років п’ятдесят, але волосся він мав густе й чорне, то, може, був і молодший. Обличчя його нагадувало зім’яту шкіру, а щоку перерізав шрам. Він усміхнувся мені, відкривши білі зуби з прогалиною на місці кутнього зліва. Такий ґандж робить будь-кого схожим на злочинця.
Ада кивнула на чоловіка.
— Пригадуєш? Це Елайджа з «Прихистку». Він друг Ніла. Прийшов допомогти. На кухні є пластівці.
— А тоді поговоримо, — сказав Елайджа.
Пластівці були саме такі, які я любила — круглі, бобові, схожі на літеру «О». Я принесла миску до вітальні, всілася в інше крісло й чекала, поки вони заговорять.