Вони мовчали. Перезиралися. Я з’їла дві ложки — обережно на той випадок, якщо шлунок досі не вгамувався. У вухах стояв хрускіт маленьких літер «О».
— З чого почнемо? — спитав Елайджа.
— З початку, — відповіла Ада.
— Гаразд, — мовив він і подивився на мене. — Вчора був не твій день народження.
Я здивувалася.
— Та ні. Перше травня ж. Мені виповнилося шістнадцять.
— Насправді ти на чотири місяці молодша, — заперечив Елайджа.
Як можна підтвердити дату свого народження? Десь мало бути свідоцтво, але де Мелані його зберігала?
— У моїй медичній карті є ця дата. Мій день народження, — сказала я.
— Спробуй ще раз, — звернулася Ада до Елайджі. Він опустив погляд на килим.
— Мелані з Нілом не були тобі батьками, — мовив він.
— Ні, були! — вигукнула я. — Чому ви таке говорите?
Я відчула, як в очах збираються сльози. У моїй реальності відкривалася ще одна пустка: Ніл та Мелані танули, змінювали форму. Я усвідомила, що насправді мало що знала про них, про їхнє минуле. Вони про нього не говорили, а я не розпитувала. Ніхто зазвичай не розпитує батьків про них самих, правда ж?
— Розумію, тебе це бентежить, — сказав Елайджа, — але це важливо, тому я повторю. Ніл та Мелані не були твоїми батьками. Вибач за таку різкість, але в нас обмаль часу.
— Ким тоді вони були? — запитала я кліпаючи. Одна сльоза таки втекла, я витерла її.
— Не родичами, — відповів чоловік. — Тебе віддали їм іще малечею заради безпеки.
— Це не може бути правдою, — сказала я. Але вже менш упевнено.
— Треба було раніше сказати, — мовила Ада. — Але тебе не хотіли хвилювати. Вони збиралися усе розповісти саме того дня, коли…
Вона замовкла, стиснула вуста. Ада нічого не говорила про смерть Мелані, начебто вони й не були подругами, але тепер я бачила, що вона дуже засмучена. Через це я стала до неї прихильніша.
— Частково їхня робота полягала в тому, щоб захищати тебе й оберігати від небезпеки, — мовив Елайджа. — Вибач, що несу тобі таку звістку.
Я відчувала його запах крізь запахи нових меблів: трохи поту, аромат солідного, практичного господарського мила. Органічного. Мелані таким користувалася. Колись.
— То ким вони були? — прошепотіла я.
— Ніл та Мелані були дуже цінними й досвідченими членами…
— Ні, — перебила його я. — Мої інші батьки. Ті, що справжні. Хто вони? Вони теж мертві?
— Я приготую ще кави, — сказала Ада. Підвелася й пішла до кухні.
— Вони досі живі, — відповів мені Елайджа. — Принаймні вчора були.
Я витріщилася на нього. Не знала, чи не бреше він, але навіщо йому це робити? Якби він хотів, міг би вигадати щось цікавіше.
— Я в усе це не вірю, — промовила я. — Не знаю, для чого ви взагалі це говорите.
Повернулася Ада з горнятком, спитала, чи не хоче хтось кави, мовляв, призволяйтеся. А мені, може, треба трохи часу, щоб усе обдумати?
Що обдумати? Про що тут взагалі думати? Моїх батьків убили, але вони не були мені справжніми батьками, замість них постав інший комплект батьків.
— Про що ти? — запитала я. — Я надто мало знаю, щоб узагалі щось про це думати.
— Про що ти хочеш дізнатися? — звернувся до мене Елайджа м’яко, але втомлено.
— Як це сталося? Де мої справжні… інші мої мати й батько?
— Ти багато знаєш про Гілеад? — відповів він запитанням на запитання.
— Авжеж. Я дивлюся новини, ми вчимо про нього у школі, — похмуро сказала я. — І на марш протесту я ходила.
Зараз мені хотілося, щоб Гілеад випарувався й залишив нас у спокої.
— Там ти й народилася, — сказав Елайджа. — У Гілеаді.
— Жартуєте.
— Тебе вивезли звідти твоя мати і «Мейдей». Ризикуючи життям. Гілеад здійняв великий галас, там хотіли тебе повернути. Говорили, що твої так звані законні батьки мають на тебе права. «Мейдей» тебе сховали — чимало людей тебе шукали, плюс навала ЗМІ…
— Як із Крихіткою Ніколь, — завважила я. — Я про неї есей у школі писала.
Елайджа знову опустив очі. А тоді подивився на мене.
— Ти і є Крихітка Ніколь.
IX. Камера вдячності
Нині по обіді я отримала черговий виклик від Командора Джадда, який мені приніс особисто один з молодших Очей. Командор Джадд міг би зняти слухавку й обговорити все по телефону — між нашими кабінетами прокладено внутрішню гарячу лінію з червоним апаратом, — але він, як і я, не покладається на тих, хто може слухати ці розмови. На додачу до цього мені здається, що він дістає певну насолоду від наших маленьких бесід тет-а-тет з якихось своїх складних та збочених причин. Він вважає мене своїм витвором — я втілюю його волю.