Ранком нас будили сирени. Ті, в кого не відібрали годинники (це робилося вибірково), говорили, що це відбувається рівно о шостій. Хліб та вода на сніданок. Як же надзвичайно смакував той хліб! Хтось ковтав свій кусень мало не цілим, але я розтягувала його як могла. Коли жуєш і ковтаєш, «відмикаєшся» від абстрактного прядива думок. Допомагає бавити час.
Тоді черги до брудних туалетів, і боже помагай, якщо твій виявлявся забитим — ніхто його не чистив. Моя версія? Вночі охоронці пхали до унітазів всячину, щоб стало ще гірше. Деякі охайніші жінки намагалися прибирати в туалетах, але, переконавшись, що справа безнадійна, здалися. Здаватися — то була нова норма, і, мушу сказати, заразна.
Я вже згадувала, що туалетного паперу не було? Що тоді? Підтирайся рукою, намагайся вимити брудні пальці під водою, що іноді скрапує з крана, а іноді ні. Я впевнена, що це теж було зроблено навмисно, аби підносити нас і знову жбурляти на землю з непередбачуваними проміжками. Уявляла собі щиру втіху, з якою той шкуродер-кретин, якого на це відрядили, вмикав і вимикав воду.
Нам сказали не пити воду з кранів, але дехто нерозважливо це робив. Це додавало до загальної радості блювоту і діарею.
Паперових рушників не було. Рушників не було взагалі. Ми витирали руки об спідниці, вимиті чи не вимиті.
Пробач, що стільки уваги приділяю усім цим «зручностям», але ти була б здивована тим, якими важливими стають такі речі — базові, що їх сприймаєш як належне, про які майже не думаєш, поки їх у тебе не заберуть. Коли сиділа замріявшись — а ми всі так сиділи, бо ж вимушений застій спонукає до замріяності, мозок мусить чимсь себе займати, — я часто уявляла прекрасний чистий білий туалет. О, і в ньому обов’язково вмивальник із потужним струменем чистої, прозорої води.
Звісно ж, ми почали смердіти. На додачу до туалетного випробування ми спали у наших ділових костюмах, не маючи змінної білизни. Серед нас були жінки в менопаузі, одначе не всі, тож до поту, сліз, лайна й блювотиння домішувався сморід згустків крові. Саме дихання викликало нудоту.
Вони зводили нас до стану тварин у загоні, до нашої тваринної природи. Пхали нас у неї носами. Ми мали відчути себе не-людьми.
Кожен день розгортався, мов отруйна квітка, пелюстка за пелюсткою, до скону повільно. Іноді нам знову сковували руки, а іноді ні, тоді виводили рядком уперед, на трибуни, де ми сиділи під пекучим сонцем, а одного разу — під благословенною прохолодною мжичкою. Тієї ночі від нас смерділо мокрим одягом, але менше — нами самими.
Година за годиною ми спостерігали, як під’їжджають усе нові фургони, висаджують свої порції жінок і від’їздять порожні. Все те саме виття від новоприбулих, той самий гавкіт і крики охоронців. Якою ж утомливою є тиранія у спазмах становлення! Сюжет завжди один.
На ланч знову були сандвічі, а одного дня (коли було мокро) — морквяні палички.
— Нема нічого кращого за збалансований обід, — зауважила Аніта.
Ми примудрялися переважно сідати поряд і спати неподалік одна від одної. Доти вона не була моєю подругою — хіба що колегою, але мені було втішно просто перебувати поряд зі знайомою людиною, з людиною, яка уособлювала мої попередні досягнення, моє попереднє життя. Можна сказати, між нами виник зв’язок.
— Ти була збіса доброю суддею, — прошепотіла вона мені на третій день.
— Дякую. Ти теж, — прошепотіла я у відповідь.
Від цього «була» спина вкрилася сиротами.
Про інших жінок у нашій секції я знала мало. Іноді імена. Назви компаній. Деякі спеціалізувалися на сімейній галузі — розлучення, опіка і таке інше, — тож, якщо тепер жінки стали ворогами, я розуміла, чому вони перетворилися на мішені. Але здавалося, що робота з нерухомістю, в суді чи в корпоративному або земельному праві теж не захищала. Треба було мати лише юридичний ступінь і матку — смертельне поєднання.
Пообіддя було обране для страт. Той само прохід до середини поля, зав’язані очі приречених. З часом я почала помічати деталі: деякі жінки насилу рухалися, деякі здавалися заледве притомними. Що з ними відбувалося? І чому саме їх обрали для смерті?
Той самий чоловік у чорному однострої виголошував: «Господь переможе!»
Тоді — постріли, падіння, безвольні тіла. Далі — прибирання. Була окрема вантажівка для трупів. Чи було для них передбачено похорон? Чи спалення? Чи із цим було забагато клопоту? Можливо, їх просто вивозили на смітник і залишали на поживу воронам.
На четвертий день я завважила зміни: серед стрільців було троє жінок. Вбрані не в діловий одяг, а в довгі брунатні роби, подібні до халатів, із шарфами, зав’язаними під підборіддям. Це привернуло нашу увагу.