Я обійняла її й сказала, що все розумію.
Тітка Ліз мала викладати нам манери та традиції: якою виделкою що їсти, як наливати чай, як поводитися з Марфами по-доброму, але твердо, як уникати емоційних зв’язків зі Служницею, якщо з’ясується, що вона потрібна. У Гілеаді всі мали своє місце, всі по-своєму служили й усі були рівні в очах Бога, але деякі мали таланти, відмінні від інших, так говорила Тітка Ліз. Якщо плутати ці таланти, якщо кожен намагатиметься робити все, із цього можуть вийти тільки хаос і шкода. Ніхто не чекає від корови, що вона літатиме, мов пташка!
Вона викладала нам і основи садівництва з акцентом на троянди (садівництво було прийнятним хобі для Дружини), і те, як оцінити якість їжі, яку для нас приготували й подали на стіл. У часи національного зубожіння було важливо не марнувати їжу й використовувати її потенціал на повну. Тітка Ліз нагадувала, що заради нас помирали тварини, і рослини теж — додавала вона доброчесно. Ми маємо бути вдячні за це і за щедрість Господа. Зіпсувати їжу поганим приготуванням — така само зневага до Провидіння (можна навіть сказати «гріх»), як і викинути нез’їдене.
Так ми вчилися правильно варити яйця, подавати їх за правильної температури й відрізняти овочевий суп-пюре від просто густого супу. Не можу сказати, що тепер добре пам’ятаю ті уроки, бо ніколи не мала нагоди застосувати набуті знання на практиці.
Також вона вчила з нами молитви, які годилося читати перед споживанням їжі. Взагалі промовляти молитву мали наші чоловіки як головні у господі, але за їхньої відсутності — а таке мало траплятися часто, відколи вони працюють допізна, і нам не можна дорікати їм за це, — нашим обов’язком буде молитися від імені, як сподівалася Тітка Ліз, наших численних дітей. Тут вона легенько, змучено всміхалася.
Мені пригадується жартівлива молитва, якою ми із Шунаміт розважалися, коли були найкращими подругами в школі Відали:
Я аж чую, як наше хихотіння гасне вдалині. Якими нечемними ми себе тоді вважали! І якими невинними й неефективними ці крихітні повстання здавалися мені тепер, коли я готувалася до шлюбу.
Літо минало, Тітка Ліз учила нас основ декорування інтер’єру, хоча, звісно ж, остаточні рішення щодо стилю наших будинків прийматимуть чоловіки. Далі у програмі було складання букетів у японському та французькому стилі.
Коли ми дісталися до французького, Бека була вже глибоко пригнічена. Її весілля планувалося на листопад. Обраний для неї чоловік уперше відвідав її родину. Його приймали у вітальні, де він трохи потеревенив з її батьком, поки сама Бека сиділа мовчки — такий був протокол, від мене чекали того самого. Вона сказала, що в неї від нього мурахи по тілу бігали — він мав прищі, маленькі рідкі вусики, і язик у нього був білий.
Шунаміт розреготалася й сказала, що це, певно, була зубна паста. Він мав почистити зуби, перш ніж прийти, бо хотів справити на неї враження, — хіба ж це не мило? Та Бека сказала, що воліла б захворіти, серйозно захворіти на щось тяжке й заразне, бо тоді весілля точно скасували б.
На четвертий день науки зі складання французьких букетів, коли ми вчилися робити офіційні симетричні букети з контрастними текстурами, що доповнювали б одна одну, Бека розчахнула собі лівий зап’ясток ножицями і її відвезли до лікарні. Поріз виявився не смертельним, проте крові було чимало. Вона попсувала білі хризантеми.
Я дивилася на неї, коли вона це зробила. Не можу забути вираз її обличчя: на ньому була лють, якої я раніше не бачила і яка мене дуже збентежила. Наче вона на мить перетворилася на іншу людину — значно дикішу. Коли по неї приїхали парамедики, Бека була вже дуже спокійна.
— Прощавай, Аґнес, — сказала вона мені, та я не знала, що відповісти.
— Ця дівчинка вкрай незріла, — промовила Тітка Ліз.
Волосся вона збирала в доволі елегантну ґульку. Зиркнула на нас з-за свого довгого патриціанського носа.
— Не те, що ви, дівчата.
Шунаміт аж засяяла — так їй хотілося бути зрілою, а я вичавила із себе усмішку. Так я вчилася грати, або ж, радше, бути акторкою. Чи просто кращою акторкою, ніж доти.
XI. Мішковина