Я й далі усміхалася.
— У вашій рушниці був холостий, — мовив він. — Подумав, що ви захочете знати.
— Це дуже мило з вашого боку, — відповіла я.
М’язи обличчя почали боліти. За деяких умов усмішка — це фізична вправа.
— То я прощений? — запитав Командор.
Якби я не знала достеменно, що він віддає перевагу ледь дозрілим, юним дівчатам, які щойно сягнули шлюбного віку, то подумала б, що це флірт. Дістала дрібничку з мішка зниклого вже минулого:
— Людині властиво помилятися, а Богу — пробачати. Так колись говорили.
— Ви така ерудована.
Минулого вечора, коли я закінчила писати, сховала рукопис у порожнині кардинала Ньюмена і вже рушила до кав’ярні Шлефлі, мене перестріла Тітка Відала.
— Тітко Лідіє, можемо поговорити? — запитала вона.
На такий запит завжди слід відповідати ствердно. Я запросила її скласти мені компанію.
Біла, оточена колонами база Очей через двір від нас була яскраво освітлена: Очі Господні, позбавлені повік, вони ніколи не спали, вірні своїй назві. Троє стояли із цигарками на білих сходах до головного входу. Вони й не глянули на нас. Для них Тітки неначе тіні, їхні власні тіні, страшні для інших, але не для них.
Проминаючи свою статую, я побачила нові офіри: яєць та апельсинів було менше, ніж зазвичай. Невже я втрачаю популярність? Ледве встояла перед спокусою покласти до кишені один з апельсинів — краще повернуся згодом.
Тітка Відала чхнула: прелюдія до важливого повідомлення. Тоді прокашлялася.
— Скористаюся нагодою зауважити, що ваша статуя викликає певну незручність, — мовила вона.
— Невже? Чим саме?
— Приношення. Апельсини. Яйця. Тітка Елізабет побоюється, що ця надмірна увага підійшла небезпечно близько до культу. А це вже ідолопоклонство, — додала вона. — Тяжкий гріх.
— Воістину, — відповіла я. — Це справжнє просвітлення.
— До того ж так марнується цінна їжа. Вона каже, що це практично саботаж.
— Цілком з вами згодна, — відповіла я. — Ніхто більше за мене не прагне уникнути навіть натяку на культ особистості. Як ви знаєте, я підтримую суворі правила стосовно харчування. Ми, лідерки Ардуа-холу, маємо подавати приклад навіть у таких дрібницях, як додаткова порція варених яєць.
Тут я помовчала: мала відеозапис того, як Тітка Елізабет у Трапезній ховає в рукавах ці цінні харчі, але ділитися цим було не на часі.
— Щодо приношень: я не маю влади над такими проявами чужої волі. Не можу завадити незнайомцям залишати біля ніг моєї подоби знаки прихильності й поваги, вірності та подяки, такі як випічка або ж фрукти. Я на це не заслуговую, само собою.
— Завадити — ні, — мовила Тітка Відала. — Але їх можна знайти й покарати.
— Ми не маємо правила, що забороняло б такі дії, тож жодне правило таким чином не порушується.
— То треба укласти таке правило, — сказала Тітка Відала.
— Авжеж, я про це подумаю, — відповіла я. — І про належне покарання. Такі речі слід робити тактовно.
Я подумала, що мені буде шкода позбавити себе апельсинів — зважаючи на нестабільне постачання харчів, вони нечасто трапляються. І додала:
— Але, гадаю, ви ще щось хотіли?
Ми вже дійшли до кав’ярні, всілися за одним із рожевих столиків.
— Гарячого молока? — запропонувала я Тітці Відалі. — Я пригощаю.
— Мені не можна молока, — пробурчала вона. — Від нього слиз утворюється.
Я завжди пропоную пригостити Тітку Відалу молоком, показуючи свою щедрість: молоко не входить до нашого звичного раціону, це додаток, за який ми платимо талонами, отриманими відповідно до статусу. Вона завжди сердито відмовляється.
— О, перепрошую, — вибачилася я. — Забула. Тоді м’ятного чаю?
Щойно ми отримали напої, Тітка Відала перейшла до справи.
— Річ у тім, — сказала вона, — що я на власні очі бачила, як Тітка Елізабет клала їжу до підніжжя вашої статуї. Зокрема варені яйця.
— Дивина. Навіщо їй це робити?
— Аби отримати докази проти вас. Так я думаю.
— Докази?
Я думала, Елізабет просто їсть ті яйця. Таке використання було значно більш творчим — я навіть почала нею пишатися.
— На мою думку, вона збирається вас скинути. Відвернути увагу від себе і від власних нечесних справ. Саме вона може бути зрадницею серед нас, тут, в Ардуа-холі, й працювати на терористів із «Мейдей». Я давно підозрюю її в єресі, — сказала Тітка Відала.
Я відчула укол захвату. Такого розвитку подій я не чекала: Відала доносить на Елізабет, і не абикому, а мені, попри те, що так давно мене зневажає! Дива нескінченні…