Було зрозуміло, що мене видадуть за Командора Джадда, хочу я того чи ні. Ненавиджу я це чи ні. Та я тримала огиду при собі й прикидалася, що роздумую. Як я вже говорила, я навчилася грати роль.
— Подумай, який ти матимеш статус, — переконувала Пола. — Краще й не придумаєш.
Командор Джадд був немолодий і не вічний, і хоч вона, звісно ж, цього не бажала, я, дуже ймовірно, житиму значно довше за нього, а по його смерті стану вдовою, тож матиму значно більшу свободу у виборі наступного чоловіка. Подумати лиш, яка це перевага! Авжеж, родичі чоловічої статі, включно з родичами за шлюбом, відіграють свою роль у цьому виборі.
Тоді Пола пробігалася по двох інших кандидатах, принижуючи їхні зовнішність, характер та становище в житті. Вона могла не старатися так: вони обидва були мені огидні.
Тим часом я розмірковувала про те, що ще можу зробити. Були французькі садові ножиці на зразок тих, якими скористалася Бека, але Пола тримала їх у сараї, під замком. Я чула про дівчину, яка повісилася на паску від халата, аби уникнути весілля. Віра розповідала мені про це минулого року, а інші Марфи робили журні обличчя й хитали головами.
— Самогубство — то провал віри, — прорекла Зілла.
— Усе паскудить, — додала Роза.
— Така пляма на всю родину! — бідкалася Віра.
Був відбілювач, але його тримали на кухні, як і ножі, а Марфи — не дурні й дуже сторожкі — знали про мій відчай. Вони взялися закидати мене афоризмами на зразок «Нема лиха без добра» чи «Що міцніша шкаралупа, то солодший горішок» і навіть «Діаманти — кращі друзі дівчини». Роза навіть промовила якось начебто сама до себе: «Якщо вже помер, то це назавжди», — зиркаючи на мене краєм ока.
Не було сенсу просити Марф, навіть Зіллу, мені допомогти. Хай як вони мене жаліли, хай як бажали мені добра, впливу не мали жодного.
Наприкінці тижня було оголошено про мої заручини з Командором Джаддом, як від початку й планувалося. Він заявився до нас додому в повному однострої, з медалями, потиснув руку Командорові Кайлу, кивнув Полі й усміхнувся моїй маківці. Пола підійшла до мене, стала позаду, обвила мою спину рукою й легенько поклала долоню мені на талію. Раніше вона ніколи так не робила. Невже думала, що я спробую втекти?
— Добривечір, Аґнес, люба, — промовив Командор Джадд.
Я зосередилася на його медалях: легше було дивитися на них, аніж на нього.
— Можеш сказати «добрий вечір», — неголосно пробурмотіла Пола, злегка вщипнувши мене тією рукою, що була в мене за спиною. — «Добрий вечір, сер».
— Добрий вечір, — спромоглася прошепотіти я. — Сер.
Командор пішов у наступ, склавши обличчя в обвислу усмішку, і приземлився ротом на моє чоло в невинному поцілунку. Вуста в нього були неприємно теплі й відірвалися від мене із цмаканням. Я уявила, як він усмоктав крихітний шматочок мого мозку через шкіру. Ще тисяча таких поцілунків — і в черепі у мене нічого не залишиться.
— Сподіваюся, люба, я зроблю тебе дуже щасливою, — мовив він.
Я відчувала запах його подиху: суміш алкоголю, м’ятного ополіскувача, як у дантиста, та гнилих зубів. Прийшов непроханий образ шлюбної ночі: велетенська матово-біла крапля рухалася до мене в сутінках невідомої кімнати. Вона мала голову, та не обличчя — тільки ротовий отвір, як у п’явки. Десь посередині у повітря випинався третій мацак. Воно дійшло до ліжка, де я лежала, паралізована жахом і теж гола — Шунаміт казала, що треба бути голою хоча б частково. Що далі? Я заплющила очі, прагнучи прогнати це видиво, тоді знову розплющила.
Командор Джадд відсторонився, проникливо дивлячись на мене. Чи я здригнулася, поки він мене цілував? Намагалася стриматися. Пола вщипнула мене сильніше. Я знала, що мушу сказати щось на зразок «Дякую», чи «Я теж сподіваюся», чи «Авжеж, зробите», але не могла. Відчувала нудоту: що, як я просто зараз блювону на килим? Оце був би сором.
— Вона надзвичайно скромна, — процідила крізь зуби Пола, скоса дивлячись на мене.
— Це чарівна риса, — зауважив Командор Джадд.
— Можеш іти, Аґнес Джемаймо, — мовила Пола. — Твій батько та Командор мають дещо обговорити.