Я сіла на заднє сидіння автомобіля, поки наш Хранитель тримав для мене дверцята. Глибоко вдихнула, відчуваючи наполовину жах, наполовину приємне збудження. Що, як моя спроба всіх обдурити провалиться? А що, як вона виявиться вдалою? В будь-якому разі я прямувала до чогось невідомого.
Я справді поговорила з Тіткою Лорною, яка справді була вдома у Шунаміт. Шунаміт сказала, що дуже рада мене бачити, а коли ми будемо одружені, зможемо постійно відвідувати одна одну! Вона поспіхом провела мене досередини, аби я побачила її весільну сукню й почула все про чоловіка, якого вона скоро матиме: Шунаміт хихочучи прошепотіла, що він схожий на коропа, зі скошеним підборіддям та виряченими очима, але має середній ранг серед Командорів.
«Хіба це не захопливо?!» — озвалася я. Помилувалася сукнею, що була, як я сказала Шунаміт, значно моднішою за мою. Вона засміялася і зауважила, що, за чутками, я виходжу практично за Бога, мій новий чоловік — така важлива персона… Хіба ж мені не пощастило? Я опустила очі долі й сказала, що сукня в неї все одно краща. Вона цим потішилася і проторохтіла, що певна: ми обидві пройдемо цю частину із сексом без метушні. Слідуватимемо вказівкам Тітки Ліз, думатимемо про впорядкування квітів у вазі, й усе швидко скінчиться, а тоді, можливо, народимо справжніх діточок, самі, без Служниць. Вона спитала, чи не хочу я вівсяного печива, і відправила по нього Марфу. Я скуштувала одне, хоч і не була голодна.
Сказала, що довше лишитися не можу, бо ж удома стільки роботи… Але чи не можна мені зустрітися з Тіткою Лорною? Вона виявилася в одній із кімнат через коридор, сліпала над своїми записами. Я попросила її додати щось до моєї сукні — білий бантик чи оборку, не пам’ятаю. Попрощалася із Шунаміт, подякувала за печиво і ще раз сказала, що в неї дуже мила сукня. Вийшла з головного входу, радісно махаючи рукою на прощання, як чемна дівчинка, і пішла до автомобіля.
Після того, ледь стримуючи калатання серця, спитала нашого водія, чи не проти він зупинитися біля моєї старої школи, бо я хочу подякувати своїй колишній учительці, Тітці Есті, за все, чого вона мене навчила.
Хранитель притримував для мене задні дверцята. Він із підозрою насупився.
— Я не отримував таких указівок.
Я усміхнулася, сподіваючись, що вийде чарівно. Обличчя здавалося жорстким, наче було вкрите клеєм, що швидко тверднув.
— Немає жодної загрози, — мовила я. — Дружина Командора Кайла не буде проти. Тітка Есті ж Тітка! Її робота — дбати про мене!
— Ну, не знаю… — невпевнено протягнув він.
Я подивилася на нього знизу вгору. Раніше ніколи не звертала на нього уваги, бо ж бачила переважно ззаду. Цей чоловік мав форму торпеди — широкий посередині, вузький зверху. Голився він неакуратно, мав щетину й подразнення.
— Я скоро вийду заміж, — сказала я. — За дуже могутнього Командора. Могутнішого за Полу… за Дружину Командора Кайла.
Трохи помовчала, щоб до нього дійшло, а тоді, як не соромно сказати, легенько поклала руку на його долоню, що тримала дверцята.
— Я подбаю про те, щоб ти отримав винагороду.
Він здригнувся, зарум’янився.
— Ну що ж… — промовив, хоча й без усмішки.
Я подумала: «То це так жінки влаштовують свої справи…» Якщо готові підлещуватися й брехати, відмовлятися від своїх слів. Я була сама собі огидна, але, як бачите, мене це не спинило, тож я знову всміхнулася, трішки підняла поділ спідниці й показала литки, втягуючи ноги до автівки.
— Дякую, — зронила. — Ти не пошкодуєш.
Він відвіз мене до старої школи, як я й просила, поговорив із Янголами, які її охороняли, і подвійні ворота розчахнулися, а мене завезли досередини. Я сказала водієві зачекати на мене: це швидко. Тоді повагом покрокувала до шкільної будівлі, яка зараз здавалася значно меншою, ніж тоді, як я її покинула.
Заняття вже закінчилися, мені пощастило, що Тітка Есті досі була там, хоча то могла бути й не удача. Вона сиділа за столом у своєму кабінеті, писала в зошиті. Коли я зайшла, підвела на мене очі.
— Це ж треба, Аґнес! Ти зовсім доросла!
Далі цієї миті я не планувала. Мені хотілося впасти на підлогу біля її ніг і ридати. Вона завжди була до мене добра.
— Мене змушують одружитися з жахливим, огидним чоловіком! — мовила я. — Та перш ніж це станеться, я себе вб’ю!
Тоді я справді заридала й упала обличчям у її стіл. До певної міри то було акторство, і, певно, погане, але щире, якщо ви мене розумієте.
Тітка Есті мене підняла, провела до стільця.