Питання нарешті підняла Аґнес. Я тут уживаю їхні старі імена — Аґнес, Бека, — бо саме так вони називали одна одну поміж собою. До перетворення на досконалих Тіток їм було ще далеко, і це мене тішило. Втім, коли доходить до діла, всі такі.
— Що з тобою насправді сталося, Беко? — запитала якось Аґнес, коли вони вивчали Біблію. — Що так налаштувало тебе проти шлюбу?
Тиша.
— Я знаю, мало щось бути. Будь ласка, поділися зі мною.
— Я не можу.
— Ти можеш мені довіряти, я нікому не скажу.
Тоді потроху-помалу все й вийшло назовні. Нікчема лікар Гроув не обмежувався пестощами своїх юних пацієнток у кабінеті дантиста. Мені вже деякий час було про це відомо. Я навіть зібрала фотодокази, але залишила їх без уваги, бо свідчення молодих дівчат (якщо з них можна було щось витягнути, в чому я дуже сумнівалася) брали до уваги не надто охоче, якщо взагалі брали. Навіть із дорослими жінками тут, у Гілеаді, це проблема: чотири свідка-жінки — еквівалент одного чоловіка.
Гроув розраховував саме на це. Він мав довіру Командорів: був чудовим дантистом, а ті, хто має владу, надають неабиякі привілеї професіоналам, котрі звільняють їх від болю. Лікарі, дантисти, юристи, бухгалтери: у новому світі Гілеаду їм часто пробачають гріхи, як і раніше.
Але те, що Гроув робив із юною Бекою — дуже юною, а тоді трохи старшою, та все одно ще юною Бекою, — на мою думку, вимагало покарання.
Сама вона не могла його здійснити. Не стала б свідчити проти Гроува, я в цьому впевнена. І розмова з Аґнес це підтвердила.
Аґнес. Треба комусь розповісти.
Бека. Ні, нема кому.
Аґнес. Можемо сказати Тітці Лідії.
Бека. Вона скаже, що він мій батько, а батьків треба слухатися, такий план Божий. Батько саме так і говорив.
Аґнес. Але ж він тобі не зовсім батько. Якщо так із тобою чинив. Тебе забрали у матері, передали йому немовлям…
Бека. Він сказав, що Бог дав йому владу наді мною.
Аґнес. А твоя так звана мати?
Бека. Вона мені не повірить. Навіть якби повірила, сказала б, що я його звабила. Всі вони так кажуть.
Аґнес. Тобі ж було чотири роки!
Бека. Все одно так скажуть. Ти сама знаєш. Їм не можна вірити… словам таких… таких, як я. І припустімо, що вони мені повірять — його ж тоді вб’ють, розірвуть на Участраті Служниці, а винна буду я. Я не змогла б із цим жити. Це все одно що вбивство.
Я не додаю сюди сльози, те, як утішала її Аґнес, клятви вічної дружби, молитви. Але все це було. І цього було достатньо, щоб розтопити найжорсткіше серце. Навіть моє мало не розтануло.
У результаті Бека вирішила запропонувати це своє мовчазне страждання в жертву Богу. Я не знаю напевне, що про це думав Бог, але мене це не переконало. Якщо вже була колись суддею, то нею й лишишся. Я судила, я винесла вирок. Та як його виконати?
Трохи поміркувавши, минулого тижня я вирішила зробити свій крок. Запросила Тітку Елізабет на горнятко м’ятного чаю до кав’ярні Шлефлі.
Вона була суцільна усмішка: я ж бо вирізнила її задля милості.
— Тітко Лідіє, — мовила вона. — Така несподівана радість!
У неї були дуже добрі манери, коли їй хотілося ними скористатися. «Якщо вже ти була дівчиною з Вассару, нею й залишишся», — так я іноді жартувала до себе, дивлячись, як вона розбиває на кашу ступні якоїсь упертої майбутньої Служниці в Центрі Рахілі та Леї.
— Я подумала, що нам варто конфіденційно поговорити, — почала я.
Вона нахилилася вперед, чекаючи на плітки.
— Я вся перетворилася на вуха, — сказала вона. Неправду сказала, бо мала вуха за дрібну частину себе, та я це проминула.
— Мені буває цікаво… — мовила я. — Якби ви були твариною, то якою?
Вона відкинулася на спинку стільця, збентежена.
— Не можу сказати, що я про це думала. Бог же не створив мене твариною.
— Потіште мене, — наполягала я. — Наприклад, лисиця чи кішка?
Тут, читачко моя, маю тобі дещо пояснити. В дитинстві я читала книжку під назвою «Езопові казки». Брала її в шкільній бібліотеці: моя родина не витрачалася на книжки. У цій книжці була одна історія, над якою я часто розмірковувала. Ось вона.
Лисиця й кішка обговорювали, як саме кожна з них уникає мисливців та їхніх собак. Лисиця сказала, що має цілий набір різних трюків і, якщо раптом прийдуть мисливці із собаками, вона вдаватиметься до них по одному: подвоєння власних слідів, біг по воді, щоб не залишати запаху, нори з кількома виходами… Мисливців виснажить лисяча хитрість, і вони здадуться, облишивши її продовжувати свою кар’єру грабіжниці й злодійки по кошарах.
— А ти, люба кішко? — запитала вона. — Які в тебе трюки?