— Звідки мені знати яка? Вони всі просто Марфи, — сказала Шунаміт, посмикуючи свої довгі товсті кіски.
Того дня по обіді, коли наш Хранитель привіз мене додому зі школи, я пішла до кухні. Зілла розкачувала тісто для пирога, Віра патрала курку. На плиті булькала каструля із супом: туди підуть курячі кістки, обрізки овочів. Наші Марфи поводилися з харчами дуже ощадливо, продуктів не марнували.
Роза мила посуд у великій подвійній раковині. Ми мали посудомийну машинку, але Марфи користувалися нею, тільки коли у нас відбувалися Командорські обіди, бо вона, за словами Віри, споживала забагато електрики, а через війну постачання й без того було погане. Марфи іноді називали це війною казанка — він ніколи не закипить, поки на нього дивишся, і війна не дуже кипіла, — або ж Єзекиїлового колеса — воно ж бо постійно котиться, так нікуди й не прибуваючи, але таке вони говорили тільки поміж собою.
— Шунаміт сказала: одна з вас розповіла їхній Марфі, що моя мати помирає, — бовкнула я. — Хто це говорив? Це брехня!
Всі троє покинули свої справи, наче я змахнула чарівною паличкою й заморозила їх: Зіллу з піднятою качалкою, Віру з ножем в одній руці й довгою блідою курячою шиєю в другій, Розу з тарелем та ганчіркою. Вони перезирнулися.
— Ми вважали, ти знаєш, — м’яко заговорила Зілла. — Думали, мати тобі сказала.
— Або батько, — додала Віра.
Це було безглуздо — коли він міг це зробити? Зараз він майже не бував удома, а коли навідувався, то або обідав сам у їдальні, або замикався в кабінеті, займаючись важливими справами.
— Нам дуже прикро, — мовила Роза. — Твоя мати — добра жінка.
— Взірець Дружини, — погодилася Віра. — Вона терпить свої страждання не скаржачись.
На цих словах я вже похилилася на стіл, ридаючи й затуливши долонями лице.
— Ми всі мусимо зносити нещастя, послані, аби випробувати нас, — сказала Зілла. — Мусимо зберігати надію.
Надію на що? На що лишилося сподіватися? Попереду я бачила лише пітьму, повну втрат.
Моя мати померла через дві ночі по тому, хоча до ранку я про це не знала. Злилася на неї: вона була смертельно хвора і не сказала мені… Хоча вона говорила по-своєму: молилася про те, щоб біль якнайшвидше минув, й отримала відповідь на свої молитви.
Щойно я припинила злитися, відчула, наче від мене відрізали частину — шматок серця, який наразі теж був мертвий. Я сподівалася, що янголи в кімнаті зрештою виявилися правдою, що вони наглядали за нею і забрали її душу, як у пісеньці. Намагалася уявити, як вони підносять її все вище й вище, до золотої хмари. Але так і не змогла по-справжньому в це повірити.
ІІІ. Гімн
Вчора ввечері, готуючись до сну, я розпустила волосся — те, що від нього лишилося. В одній із підбадьорливих проповідей до Тіток кілька років тому я наставляла їх проти марнославства, яке пробирається в душу, попри наш опір. «Волосся не головне у житті», — сказала я тоді й лише наполовину пожартувала. Це правда, але так само правда й те, що волосся — це життя. Це полум’я свічки тіла; коли воно виснажується, тіло зсихається, тане. Колись його можна було закрутити в ґульку, коли ґульки були модні, чи в пучок — за часів панування пучків. Але зараз моє волосся нагадує наші обіди тут, в Ардуа-холі, — коротке й жалюгідне. Полум’я мого життя згасає повільніше, ніж багато кому в моєму оточенні хотілося б, але й швидше, ніж вони усвідомлюють.
Я роздивлялася своє відображення. Винахідник дзеркала не зробив нам послуги — ми мусили бути щасливішими до того, як дізналися, який маємо вигляд. Та я кажу собі, що могло б бути гірше, позаяк моє обличчя не видає слабкості. Воно зберігає текстуру шкіри, характерну бородавку на підборідді, знайоме різьблення ліній. Я ніколи не була легковажно гарненькою, але вродливою колись була. Більше про мене цього не скажеш. Найкраще годитиметься слово «солідна».
Яким буде мій кінець? Мені цікаво. Чи доживу я до занедбаної старості, потроху костеніючи? Чи перетворюся на власну почесну статую? Чи ж занепаду разом із режимом, і мою кам’яну подобу, так само як і мене саму, потягнуть геть, а тоді продадуть як цікавинку, прикрасу для газону, предмет жахливого кітчу?
Чи я піду під суд як чудовисько, а тоді буду розстріляна й повішена на ліхтарі всім на позір? Чи натовп розірве мене на шмаття, а мою голову настромлять на палю й понесуть вулицями задля потіхи? Я викликаю достатню лють для цього.
Нині я ще маю певний вибір. Не в тому, помирати чи ні, а в тому, коли і як це станеться. Хіба ж це не певна свобода?