Я мала запам’ятати багато інструкцій. Нервувала — була впевнена, що облажаюся, але Гарт сказав, щоб я поводилася як дурепа, а я подякувала за це «як».
Фліртувати я не вміла. Ніколи раніше цього не робила.
Ми влаштувалися біля банку. Гарт сказав, що це найкраще місце, якщо хочеш легких грошей: люди, які виходять з банку, більш схильні подавати. Зазвичай це місце було закріплене за жінкою на інвалідному візку, але «Мейдей» заплатили їй, щоб вона перебралася деінде на стільки часу, скільки нам буде потрібно: Перлові Діви мали свій маршрут, і ця точка лежала на ньому.
Сонце пекло, тож ми сіли в затінку під стіною. Я виставила перед собою старого солом’яного капелюха зі шматком картону, на якому олівцем було написано: «БЕЗДОМНІ ДОПОМОЖІТЬ БУДЬ ЛАСКА». У капелюсі вже лежало кілька монет: Гарт сказав, що коли люди бачать, як інші подають милостиню, імовірність, що й вони до цього долучаться, зростає. Я мала поводитись як розгублена, дезорієнтована — це було неважко, бо ж я насправді так і почувалася.
На розі за квартал на схід від нас улаштувався Джордж. Він мав викликати Аду з Елайджею, коли щось піде не так із Перловими Дівами або ж із поліцією. Вони об’їжджали територію у фургоні.
Гарт говорив мало. Я подумала, що він щось середнє між охоронцем і нянькою, тож сидить тут не заради розмов і зовсім не зобов’язаний бути зі мною милим. На ньому була чорна футболка без рукавів, що виставляла напоказ його власні татуювання: кальмара на одному біцепсі, кажана на другому, обидва чорні. На голові в нього була трикотажна шапочка, теж чорна.
— Усміхайся, коли люди щось кидатимуть, — сказав він, коли я не зробила цього для сивої старої пані. — Говори їм щось.
— Тобто?
— Іноді люди кажуть: «Благослови вас Бог».
Ніл був би шокований, почувши від мене щось таке.
— Це буде брехня. Я не вірю в Бога.
— Гаразд. Просте «дякую» цілком підійде, — терпляче відповів він. — Чи «Гарного вам дня».
— Я не можу цього сказати, — заперечила я. — Це лицемірство. Я не відчуваю вдячності, і мені байдуже, хай хоч який сраний день у них усіх буде.
Він засміявся.
— Тепер ти переймаєшся брехнею? То, може, зміниш ім’я на Ніколь?
— Я цього імені не обирала. Це у мене в кінці списку, ти ж знаєш.
Я обхопила руками коліна й відвернулася від нього. Щомиті все більше почувалася дитиною: він пробуджував у мені такі речі.
— Не марнуй на мене свого гніву, — кинув Гарт. — Я просто декорація. Прибережи його до Гілеаду.
— Ви всі кажете, що я мушу бути агресивна. От така в мене агресія.
— Перлові Діви йдуть, — сказав він. — Не витріщайся на них. Навіть не дивися. Поводься, наче обдовбана.
Не знаю, як він їх помітив, хоч наче й не дивився — вони були на нашій вулиці, але далеко. Та скоро зрівнялися з нами: двоє, у сріблясто-сірих довгих сукнях, із білими комірцями, в білих капелюшках. Руда, судячи з пасом волосся, які вибивалися з-під капелюшка, і брюнетка, судячи з брів. Вони усміхнулися до мене, чи радше до стіни, під якою я сиділа.
— Доброго ранку, люба, — мовила руда. — Як тебе звати?
— Ми можемо допомогти, — озвалася брюнетка. — У Гілеаді бездомних немає.
Я підняла до неї очі, сподіваючись, що на вигляд я не менш жалюгідна, ніж почуваюся. Вони обидві були такі охайні й доглянуті, що від цього я здалася собі втричі замурзанішою.
Гарт поклав долоню на мою праву руку, владно стиснув:
— Вона з вами не говоритиме.
— Хіба не їй вирішувати? — запитала руда.
Я зиркнула на Гарта, наче просячи дозволу.
— Що це в тебе на руці? — запитала брюнетка, вища на зріст. Вдивилася.
— Він тебе б’є, люба? — запитала руда.
Її напарниця усміхнулася.
— Він тебе продає? Ми можемо зробити твоє життя значно кращим.
— Зваліть, сучки гілеадські, — відгавкнувся Гарт із вражаючою дикістю.
Я знову подивилася на дівчат, чистеньких і чепурних у своїх перлових сукнях, із цими білими намистами, і, вірите чи ні, по щоці в мене покотилася сльоза. Я знала, що це їхнє завдання і їм на мене начхати — вони просто хотіли забрати мене і додати до своєї здобичі, — але від цієї доброти мені стало не по собі. Так хотілося, щоб хтось підняв мене із землі й пригорнув…
— Ого, — відгукнулася руда. — Справжній герой. Принаймні дозволь їй узяти оце.
Вона тицьнула мені брошуру. На обкладинці було написано: «У Гілеаді є дім для тебе!»
— Боже благослови.
І вони пішли, раз озирнувшись.
— Хіба я не мала повестися на них? — запитала я. — Піти з ними?
— Не з першого ж разу. Не можна надто полегшувати їм завдання, — відповів Гарт. — Якщо хтось із гілеадських за цим стежить — буде надто підозріло. Не переймайся: вони повернуться.