Літак був приватний, з намальованим на ньому крилатим оком. Він був сріблястий, але мені здавався темним — наче велетенська темна птаха, що чекає, аби віднести мене — куди? У порожнечу. Ада з Елайджею намагалися розповісти мені якомога більше про Гілеад, я дивилася документальні фільми та телесюжети, але все одно не могла уявити, що чекає на мене там. Зовсім не почувалася готовою до того.
Пригадала «Прихисток» і біженок. Я дивилася на них, але насправді не бачила. Не думала, як це — полишити місце, яке ти знаєш, втратити все, вирушаючи в невідоме. Як порожньо й темно це має бути… За винятком хіба що проблиску надії, яка дає змогу так ризикувати.
Дуже скоро я сама так почуватимусь. Буду нести крихітну іскру в темряві, намагаючись відшукати свій шлях.
Ми злетіли із запізненням. Я переживала, що мене викрито і зрештою нас таки зупинять. Однак коли ми опинилися в повітрі, мені стало легше. Я раніше ніколи не літала і спочатку була в повному захваті. Але потім зійшлися хмари, за вікном стало одноманітно. Я, певно, заснула, бо скоро Тітка Беатріс легенько торсала мене зі словами:
— Ми майже на місці.
Я визирнула з віконця. Літак опускався, і я бачила внизу гарненькі будинки зі шпилями й вежами, і звивисту річку, і море.
Тоді літак сів. Ми зійшли сходами, що їх опустили від дверей. Було спекотно й сухо, дув вітер, притискаючи до ніг наші довгі сріблясті сукні. На пероні вишикувалися у два ряди чоловіки у чорних одностроях, ми пройшли між ними, взявши одна одну під руки.
— Не дивися їм в обличчя, — прошепотіла Тітка Беатріс.
Тож я зосередилася на одностроях, але відчувала на собі очі, очі, очі — мов жадібні руки. Ніколи в житті я не відчувала такої небезпеки — навіть під мостом із Гартом, коли навколо були самі незнайомці.
Тоді всі ці чоловіки відсалютували.
— Що таке? — пробелькотіла я до Тітки Беатріс. — Чому вони салютують?
— Бо моя місія була вдала, — відповіла вона. — Я привезла Дорогоцінну Перлину. Тобто тебе.
Нас всадовили до чорного авто й повезли у місто. Людей на вулицях було небагато, і жінки всі були вбрані у довгі сукні різних кольорів, як у документальних передачах. Я навіть побачила кількох Служниць, які ходили по двоє. На крамницях не було написів — самі малюнки на вивісках. Чобіт, риба, зуб.
Автомобіль зупинився перед воротами в цегляній стіні. Двоє охоронців махнули, пропускаючи нас. Авто рушило й зупинилося, для нас відчинили дверцята. Ми вибралися, Тітка Беатріс узяла мене під руку й промовила:
— Немає часу показувати, де ти ночуватимеш: літак надто спізнився. Мусимо піти одразу ж до каплиці на Церемонію Подяки. Просто роби, як я кажу.
Я знала, що у Перлових Дів є якась церемонія: Ада мене попереджала, Тітка Дав про це розповідала, але особливої уваги я на неї не звернула, тож зараз не знала, чого очікувати.
Ми увійшли до каплиці. Вона вже була переповнена: старші жінки в коричневому однострої Тіток, молодші — в сукнях Перлових Дів. Кожна з Дів мала із собою дівчину приблизно мого віку — вони, як і я, були вбрані в тимчасові сріблясті сукні. Попереду в центрі висів великий портрет Крихітки Ніколь у золотій рамі — це мене зовсім не потішило.
Тітка Беатріс вела мене між рядами лав, і всі співали:
Вони кивали мені й усміхалися, здавалися справді щасливими. Я подумала, що, може, все не так уже й погано.
Ми сіли. Тоді до кафедри вийшла одна зі старших жінок.
— Тітка Лідія, — прошепотіла Тітка Беатріс. — Наша головна Засновниця.
Я впізнала її зі світлини, яку показувала Ада, хоча мені вона видалася значно старшою, ніж на картинці.
— Ми зібралися, щоб віддати данину вдячності за те, що наші Перлові Діви повернулися неушкодженими зі своїх місій — де б у світі вони не бували, подорожуючи й творячи добро для Гілеаду. Ми вітаємо їхню фізичну хоробрість та духовну мужність і дякуємо від щирого серця. Віднині Перлові Діви, які повернулися до нас, уже не Претендентки, а повноцінні Тітки — вони отримують повні привілеї та силу. Ми знаємо, що вони виконуватимуть свої обов’язки, де і як це буде потрібно.
Усі відгукнулися:
— Амінь.
— Перлові Діви, представте нам зібрані Перлини, — мовила Тітка Лідія. — Спочатку — канадська місія.
— Уставай, — прошепотіла Тітка Беатріс.
Вона провела мене вперед, тримаючи під ліву руку, саме в тому місці, де було вибито «БОГ/ЛЮБОВ». Було боляче.