Ще вона сказала, що мені не обов’язково дозволять залишитися: не кожна годиться в Тітки. До мого приходу тут було двоє дівчат, яких прийняли, але всього через три місяці одна з них передумала, родина забрала її, й шлюб, який для неї влаштували, зрештою відбувся.
— А що сталося з іншою? — запитала я.
— Щось погане, — мовила Бека. — Її звали Тітка Лілі. Спочатку здавалося, що з нею все гаразд. Всі казали, що в неї добре виходить, а тоді їй призначили Виправлення за різкі відповіді. Не думаю, що то було одне з найгірших Виправлень: у Тітки Відали буває тяжкий характер. Під час Виправлення вона питає: «Тобі подобається?» — і правильної відповіді на це немає.
— А Тітка Лілі?
— Після того вона стала іншою. Хотіла покинути Ардуа-хол, говорила, що не годиться для нього, а Тітки сказали, що тоді їй доведеться стати до шлюбу, як було заплановано, але вона і цього не хотіла.
— То чого ж вона хотіла?
Раптом мене дуже зацікавила Тітка Лілі.
— Хотіла жити сама і працювати на фермі. Тітка Елізабет і Тітка Відала казали, що так буває, якщо надто рано почати читати: вона набралася неправильних ідей у Бібліотеці Гільдеґарди до того, як її розум зміцнів достатньо, щоби їм опиратися — там-бо чимало сумнівних книг, які варто було б знищити. Вони сказали, що їй доведеться пройти суворіше Виправлення, аби зосередити думки.
— Яке саме?
Мені стало цікаво, чи мій розум достатньо міцний і чи не чекають на мене численні Виправлення.
— Місяць у підвалі на самоті, на хлібі й воді. Коли її випустили, вона ні з ким не розмовляла, хіба що «так» і «ні». Тітка Відала сказала, що вона надто слабкодуха, щоб бути Тіткою, і таки муситиме вийти заміж. За день до того, як вона мала поїхати з Ардуа-холу, Тітка Лілі не вийшла до сніданку, а тоді й до обіду. Ніхто не знав, де вона поділася. Тітка Елізабет з Тіткою Відалою сказали, що вона, певно, втекла, тож режим безпеки порушено. Далі були пошуки, але її не знайшли. А тоді вода в душі почала дивно пахнути. Влаштували ще одні пошуки. Цього разу відкрили цистерну для дощової води, якою ми миємося, і там вона й була.
— Який жах! — вигукнула я. — Вона… її хтось убив?
— Спочатку Тітки так і сказали. У Тітки Гелени сталася істерика, когось з Очей навіть пропустили до Ардуа-холу, аби знайти якісь підказки, та їх не було. Дехто з нас, Претенденток, піднімався до тієї цистерни. Вона не могла просто впасти туди: там є драбина і маленькі дверцята.
— Ти її бачила? — запитала я.
— Труна була закрита, — відповіла Бека. — Але вона, певно, зробила це навмисно. У неї кишені були напхані камінням — такі ходили чутки. Вона не залишила записки, а якщо й залишила, то Тітка Відала її порвала. На похороні сказали, що вона померла від аневризми мозку. Не хотіли оприлюднювати те, що Претендентка так низько впала. Ми всі молилися за неї. Я впевнена, Господь їй пробачив.
— Але чому вона так вчинила? Хотіла померти?
— Померти ніхто не хоче, — сказала Бека. — Але деякі люди не хочуть жити так, як їм дозволено.
— Але ж утопитися!.. — вигукнула я.
— Це має бути вельми мирно. Чуєш дзвони й спів, наче янгольський. Так нам Тітка Гелена сказала, щоб ми менше засмучувалися.
Коли я опанувала книжки про Діка та Джейн, мені дали «Десять казок для юних дівчат» — книжку віршів, написаних Тіткою Відалою. Я пам’ятаю один:
Казочки Тітки Відали розповідали про те, чого дівчатам робити не варто, і про ті жахливі речі, які з ними відбуватимуться, якщо вони це таки робитимуть. Тепер я розумію, що це була не дуже гарна поезія, і вже тоді мені не подобалося слухати про бідолашних дівчат, які припускалися помилок і зазнавали суворого покарання, а то й позбавлялися життя. Менше з тим, я була в захваті від того, що взагалі можу щось прочитати.
Одного дня я читала Беці вголос вірш про Тірзу, щоб вона виправляла мої помилки. Вона мовила:
— Зі мною такого ніколи б не сталося.
— Чого саме? — запитала я.
— Я б ніколи не спокушала Хранителів. Навіть і не дивилася б на них, не хочу. На чоловіків взагалі. Вони жахливі. Включно з нашим, гілеадським Богом.